Я не погоджувалася вступати у статеві зносини навіть із чоловіком, який запевняв мене, що якраз розлучається, бо хто його зна, як воно насправді? За своє життя я зустріла чимало чоловіків, які начебто розлучалися, але так і не змогли довести розлучення до кінця. Якось мене запросив на вечерю один чоловік, який за десертом визнав, що одружений, але тут же запевнив, що це не рахується, бо в нього вже четверта дружина, то ж хіба його можна назвати «одруженим»? До певної міри, я його розуміла. Але все одно: ні.
Якщо тобі цікаво, де я знаходила коханців, Анджело, то я скажу тобі, що за всю історію людства жінки, які поводились безтурботно, ніколи не мали труднощів із пошуком чоловіків, які б зайнялися з ними любощами.
Коханців я знаходила всюди, де тільки можна. Але якщо ти хочеш почути деталі, то уточню: найчастіше у барі в готелі «Ґросвенор» на розі П’ятої авеню й Десятої вулиці. «Ґросвенор» завжди мені подобався. Старий, солідний, скромний. Елегантний, але в міру. Коло вікна у барі стояло кілька столиків з білими скатертинами. Я любила приходити туди надвечір, після довгого дня за швейною машинкою, і сидіти за одним з них із книжкою і келихом мартіні. Дев’ять разів з десяти я тільки читала, сьорбала мартіні й відпочивала. Але час від часу кельнер приносив мені напій, яким мене пригощав котрийсь із чоловіків, які сиділи біля шинквасу. А тоді між нами могло щось статися — або ні, залежно від того, як усе розгорталося.
Зазвичай я майже відразу знала, чи хочу я щось мати з тим чи тим джентльменом. І якщо хотіла, то переходила просто до справи. Я ніколи не була з тих жінок, які намагаються обкрутити чоловіка чи вдають із себе скромниць. Та й до того ж, якщо чесно, розмови мене втомлювали. Повоєнний період в Америці був жахливим, Анджело, бо чоловіки страшенно любили вихвалятися. Американці виграли не тільки війну — вони здобули цілий світ і до біса тим пишалися. Й обожнювали про це говорити. Але я навчилася припиняти балаканину, відверто висловлюючи свої бажання. («Ти мені подобаєшся. Ходімо кудись, де ми зможемо побути самі?») Крім того, я любила спостерігати, як на обличчях чоловіків відображалися подив і радість, коли гарна жінка зверталася до них з відвертою пропозицією. У них аж очі загоралися. Мені завжди подобався той момент. Так наче ти привезла до сиротинця подарунки на Різдво.
Бармена у «Ґросвенорі» звали Боббі. Він завжди поводився зі мною дуже люб’язно. Щоразу, коли він бачив, що я виходжу з бару з кимось із гостей готелю — йду до ліфта з чоловіком, з яким познайомилась якусь годину тому, — він тишком схиляв голову над газетою і вдавав, ніби нічого не помічає. Річ у тім, що за елегантною уніформою та професійним вишколом ховався богемний Боббі. Він мешкав у Вілледжі й щоліта на два тижні їздив у Катскільські гори малювати аквареллю й розгулювати наголяса в мистецькому таборі для «натуристів». Тому нема що казати — Боббі був не з тих, хто любить когось осуджувати. А якщо хтось надокучав мені непроханими залицяннями, Боббі втручався й просив джентльмена дати леді спокій. Я обожнювала Боббі й, можливо, колись закрутила б із ним роман, але в ролі мого охоронця я потребувала його більше, ніж у ролі коханця.
Ну а стосовно чоловіків у готельних номерах, то ми переживали спільну пригоду, а потім я зазвичай більше ніколи їх не бачила.
Я воліла покинути їхнє ліжко, перш ніж вони починали розповідати мені про себе те, чого мені не хотілося знати.
Якщо тебе, Анджело, цікавить, чи закохалась я бодай в котрогось із тих джентльменів, то ось тобі моя відповідь: ні. Я мала коханців, але не кохання. Деякі з них стали моїми хлопцями, а серед тих хлопців кілька обраних перейшли у статус друзів (найліпший сценарій з усіх можливих). Проте наші стосунки ніколи не наближалися до того, щó можна було б назвати справжнім коханням. Може, я просто його не шукала. А може, мене від нього Бог милував. Ніщо не здатне перевернути життя догори дриґом так, як справжнє кохання, — принаймні я не раз це бачила.
Утім, деякі чоловіки мені по-справжньому подобалися.
Певний час я крутила роман із молодим — дуже молодим — угорським художником, з яким познайомилася на виставці картин у «Парк-авеню Арморі». Його звали Ботонд, і він був істинним ягнятком. Я привела його до своєї квартири в перший же вечір нашого знайомства, і за мить до того, як ми мали зайнятися сексом, він сказав мені, що йому не потрібний презерватив, бо «ти гарна жінка, і я не сумніваюсь, що ти здорова». Я сіла на ліжку, ввімкнула світло й сказала цьому хлопцю, який годився мені за сина: