Марджорі, як завжди, перш ніж звертатися по допомогу до друзів, розв’язала проблему самотужки, і її план справді звучав розумно. Але мені все одно краялося серце. Марджорі це все було геть ні до чого. Ми з нею роками заощаджували, щоб колись разом поїхати в Париж. Ми планували, що як тільки назбираємо грошей, зачинимо салон на цілий серпень, сядемо на «Квін Елізабет» і попливемо до Франції. То була наша спільна мрія. І ми вже зібрали майже всю суму. Стільки років гарували без вихідних. І от тобі на.
Я тут же вирішила, що поїду в Канаду разом із нею. Ми зачинимо ательє на стільки, на скільки треба. Хоч куди вона подасться — я подамся слідом. Буду поруч, поки вона народить. Витрачу свою половину «паризьких» грошей, щоб придбати автівку. Куплю все, що буде їй потрібно.
Я підсунула своє крісло до Марджорі й узяла її за руку.
— Ти все мудро придумала, дорога, — сказала я. — Я буду з тобою.
— Мудро, кажеш? — Марджорі ще раз затягнулася цигаркою і обвела нас усіх поглядом. Кожна з нас мала на лиці однаковий вираз, в якому поєдналися любов, жаль і трохи паніки.
А тоді сталося несподіване. Марджорі раптом вишкірилася до мене своєю трохи божевільною, кривою посмішкою.
І сказала:
— Ні в яку Канаду я не поїду, гори воно все вогнем! О Господи, Вівіан, у мене, певно, вже поїхав дах, але я щойно передумала. Я маю ліпший план. Ні, не ліпший. Інший. Я її залишу.
— Кого залишиш? Дитину? — нажахано охнула Карен.
— А що з Джорджем? — запитала Аніта.
Марджорі випнула підборіддя, наче мініатюрна, але непохитна борчиня, якою вона, зрештою, й була.
— Триста років він мені потрібен, мерзотник такий. Ми з Вівіан самі виховаємо ту дитину. Правда, Вівіан?
Я на мить задумалась. Я знала свою подругу. Якщо вона щось вирішила, то вже з кінцями. Якось дасть собі раду. А я, як завжди, дам раду разом із нею.
Тому я вдруге відповіла Марджорі Ловцкі:
— Добре. Я згідна.
І моє життя вдруге перевернулося догори дриґом.
Так ми і вчинили, Анджело.
У нас народилася дитина.
І тією дитиною був наш милий, вимогливий, ніжний малий Натан.
Усе було складно.
Вагітність минула непогано, але самі пологи скидалися на кадр із фільму жахів. Лікарі врешті-решт зробили кесарів розтин, але до того часу Марджорі вже вистраждала вісімнадцять годин переймів. І порізали її добряче. Потім ніяк не могли зупинити кровотечу й виникла загроза, що ми її втратимо. Під час розтину по обличчю немовляти шурнули скальпелем, мало не вибравши одного ока. А тоді Марджорі підхопила інфекцію і майже місяць пролежала в лікарні. Я досі пов’язую ту лікарняну байдужість з тим, що Натан був так званим позашлюбним немовлям (увічливо-похмурий синонім до слова «байстрюк» у 1950-х роках). Через це лікарі не дуже уважно ставилися до Марджорі під час пологів, та й медсестри трималися з нею не особливо люб’язно.
Коли Марджорі одужувала, про неї дбали її та мої колежанки. Родичі Марджорі — з тієї самої причини, що й медсестри — не хотіли мати нічого до діла ні з нею, ні з її дитиною.
Може, тобі здається, що це жахливо з їхнього боку (і це справді жахливо), але ти уявити не можеш, якою ганьбою було в той час для жінки народити дитину поза шлюбом, навіть у ліберальному Нью-Йорку. Навіть для такої зрілої жінки, як Марджорі, яка мала власну справу і власний будинок, вагітність без чоловіка вважалася ганебною.
Тобто Марджорі була смілива, ось на що я натякаю. І сама як палець. Тому подбати про неї з Натаном довелося нашому дружньому колу. Нам пощастило з підтримкою. Я не могла весь час перебувати з Марджорі у шпиталі, бо поки вона одужувала, я піклувалася про дитину. І це теж було схоже на кадр із фільму жахів, бо я гадки не мала, що роблю. У моїй сім’ї не було немовлят, і мені самій ніколи не хотілося мати дітей. Я не мала ні відповідного чуття, ні хисту. Крім того, коли Марджорі була вагітна, я не дуже цікавилася немовлятами. Навіть не знала, що вони їдять. Та й узагалі, ми не планували, щó Натан буде моєю дитиною; згідно з нашим планом, він мав бути дитиною Марджорі, а я мала працювати за двох, щоб нас усіх забезпечити. Але той перший місяць він був моїм дитям — і потрапив він, як не прикро, не в найуміліші руки.
Крім того, з Натаном було непросто. Йому болів животик, він погано набирав вагу, ніяк не хотів пити з пляшки. Він мав кірочки по всій голові й попрілості («катастрофа з обох кінців», як казала Марджорі), а я не могла позбутися ні того, ні другого. Наші помічниці керували ательє як могли, але то був червень — весільний сезон — і я мусила бодай деколи з’являтися на роботу, інакше наша справа згорнулася б. До того ж я мала виконувати всі обов’язки Марджорі, поки її не було. Але щоразу, коли я клала Натана, щоб трохи попрацювати, він репетував і я мусила знову брати його на руки.