Марджорі прошепотіла:
— Дивись. Він боїться всього на світі.
— Ага, — підтакнула я, бо то була правда. Він справді боявся всього на світі. Вона сказала:
— Кожен раз, як я його купаю, він думає, що я хочу його втопити. Де він узагалі чув, щоб матері топили своїх дітей? Звідки в його голові взялася ця думка? Ти ж ніколи не намагалася втопити його у ванні, правда, Вівіан?
— По-моєму, ні. Але ж ти знаєш, що буває, як я розізлюсь…
Я хотіла її розсмішити, але мій жарт не вдався.
— Не знаю, що то далі буде з тією дитиною, — мовила Марджорі, спохмурнівши. — Він навіть своєї шапки боїться. По-моєму, його лякає червоний колір. Сьогодні вранці я хотіла її йому вдягнути, а він розплакався. Мусила дати синю. Знаєш що, Вівіан? Він зруйнував моє життя.
— Ой, Марджорі, не кажи так, — засміялася я.
— Та ні, справді. Він усе зруйнував. Просто визнаймо це, та й усе. Треба було поїхати в Канаду й віддати його на всиновлення. Тоді б у нас лишилися гроші, а я мала б хоч якусь свободу. Спала б собі цілу ніч до ранку, не прислухаючись, кашляє він чи ні. Ніхто б не дивився на мене як на пропащу жінку з байстрюком. Я не була б така втомлена.
І, може, мала б вільний час, щоб малювати. І фігура моя була б така, як раніше. Може, я б навіть мала якогось хлопця. Називаймо речі своїми іменами: не треба було мені його народжувати.
— Марджорі! Припини. Ти ж не думаєш так насправді!
Але вона не припиняла.
— Ні, думаю, Вівіан. То було найгірше рішення в моєму житті. Тут нема що заперечувати. Це всім ясно.
Я вже було захвилювалась, але Марджорі додала:
— Проблема в тому, що я так сильно його люблю, що сама того не витримую. Ну от просто подивися на нього.
Ми глянули на Натана. На ту зворушливу зламану фігурку, яка намагалася втекти якомога далі від усіляких там голубів (а в нью-йоркському парку це не так легко). Наш малий Натан, у зимовому комбінезоні, з потрісканими губами й червоними від дерматиту щоками. Його миле худеньке личко й оченята, які в паніці роззираються навсібіч, шукаючи, хто захистить його від пташок двісті грамів завважки, які й не думали звертати на нього увагу. Він був досконалий. Немов із тонесенького скла. Наше мале, тонке, як билинка, нещастя — я його обожнювала.
Я зиркнула на Марджорі й побачила, що вона плаче. То було серйозно, бо Марджорі ніколи не плакала. (Плачі — то була моя парафія.) Я ще ніколи не бачила її такою сумною і втомленою. Марджорі запитала:
— Як думаєш, батько Натана визнає його, якщо він перестане поводитись так по-жидівськи?
Я штурхнула її:
— Та ну тебе, Марджорі!
— Я вже просто не маю сили, Вівіан. Але я так люблю того хлопчиська, аж деколи здається, що серце мені трісне. То оце він і є — той підступний фокус? То це так матерів спонукають ламати собі життя ради дітей? Хитрощами змушують любити їх усім серцем?
— Може. Але це непогана стратегія.
Ми ще трохи поспостерігали за Натаном, як той хоробро боровся із загрозою — безневинними голубами, які ні про що не здогадувалися і взагалі чимчикували собі в інший бік.
— І не забувай, що мій син зруйнував і твоє життя, — сказала Марджорі після довгої паузи.
Я знизала плечима.
— Хіба зовсім трохи. Але навіть не думай цим перейматися. Я й так не мала жодних важливіших справ.
Минали роки.
Місто далі змінювалося. Мідтаун став захирілим, запліснявілим, зловісним і паскудним. Ми оминали Таймс-сквер десятою дорогою. Він перетворився на помийну яму.
1963 року Волтер Вінчелл втратив свою газетну колонку.
Смерть почала дзьобати моє товариство.
1964 року у Голлівуді помер дядько Біллі — схопило серце, коли він вечеряв із якоюсь старлеткою в готелі «Беверлі-Гіллз». Ми всі зійшлися на тому, що Біллі Б’юелл хотів би саме такої смерті. («Відплив рікою шампанського на другий берег», — сказала тітка Пеґ.)
Буквально через десять місяців помер мій батько. На жаль, його смерть не була легка. Повертаючись одного по обіддя із заміського клубу, він наїхав на ожеледицю і врізався в дерево. Прожив ще кілька днів, але не витримав ускладнень після термінової операції на хребті. Батько помер злим чоловіком. Він більше не був лідером у своїй справі, уже давно. Після війни він втратив свою шахту із залізною рудою. Батько вплутався в таку запеклу боротьбу проти активістів із профспілки, що загнав свою компанію у глухий кут, витративши майже всі гроші на юридичні баталії зі своїми ж працівниками. Його стиль ведення перемовин можна було назвати «політикою спалених мостів» — мовляв, «якщо я не можу керувати цією компанією, то ніхто не може». Він помер, так і не пробачивши американській владі, яка забрала його сина на війну; профспілкам, які відібрали в нього компанію; сучасному світу, який упродовж десятиліть перекреслив, одне за одним, усі дорогі його серцю старомодні переконання.