Так само я не писала їм про те, як злякалася, що в мене гонорея (на щастя, виявилося, що це був несильний запальний процес, хоча за тиждень, поки все з’ясувалося, я пережила чимало болю і страху). Не писала і про підозру на вагітність (це питання, слава Богу, з’ясувалося саме собою).
І про те, що я частенько спала з одним чоловіком на ім’я Кевін «Рібсі» О’Салліван, який продавав нелегальні лотерейні квитки неподалік у Пекельній кухні. (Я, звичайно, фліртувала і з деякими іншими чоловіками — усі вони теж крутили темні справи, але жоден не мав такого милозвучного прізвиська, як «Рібсі».)
Не казала я батькам і того, що тепер завжди носила в торбинці презерватив, бо не хотіла більше ніяких підозр на гонорею, та й дівчині краще перестрахуватися. Чи того, що ці презервативи мені люб’язно постачали мої хлопці. (Розумієш, мамо, у Нью-Йорку купувати презервативи можуть тільки чоловіки!)
Ні, про все це я не згадувала.
Зате передала їм звістку про те, що морський язик у «Нікербокері» готують просто неперевершено.
І не збрехала. Бо так справді було.
Тим часом ми із Селією кружляли й кружляли містом ніч за ніччю і знаходили на свої голови які завгодно пригоди, великі й малі. Від пиятики ми ставали божевільні й ліниві. Забували про годинник, не пам’ятали, скільки коктейлів випили і як звати наших кавалерів. Пили джин з тоніком, поки ноги не переставали нас слухатися. Коли нам ставало зовсім добре, забували пильнуватися і про нас мусили дбати інші люди, часто незнайомці. («Не тобі вказувати, як мені жити!» — визвірилася однієї ночі Селія на одного люб’язного джентльмена, який лиш увічливо намагався привести нас до «Лілеї» живими й здоровими і жодних інших намірів не мав.) Те, як ми із Селією сторчголов пірнали у світ, завжди приховувало в собі певний ризик. Ми були готові до будь-чого, тому те будь-що справді могло статися. І часто ставалося.
А було все ось як: Селія справляла на чоловіків особливий ефект — вони перетворювалися на покірних та услужливих, аж поки не наставав момент, коли вони переставали такими бути. Вони вишиковувалися перед нами, готові виконувати наші команди й задовольняти найменші бажання. Часом вони й залишалися такими добряками, а інколи їхня доброта кудись раптово зникала. Ми переходили певну межу чоловічої похоті чи злості, й назад дороги не було. Як тільки межу було перейдено, чоловіки в товаристві Селії ставали дикунами. Ще мить тому всі веселилися, фліртували, дражнилися й реготали — аж раптом атмосфера в кімнаті змінювалася і з’являвся не тільки ризик сексу, а й загроза насилля.
І зупинитися було неможливо.
Після того здіймався рейвах.
Коли це відбулося вперше, Селія відчула, що насувається буря і випровадила мене з кімнати. Ми були тоді у президентському номері готелю «Білтмор», де нас розважало троє чоловіків, з якими ми незадовго до того познайомилися в танцювальній залі «Волдорфа». Вони мали купу готівки і явно займалися якимись нечистими справами. (Якби я билася з кимось об заклад, то сказала б, що на хліб ця трійця заробляла рекетирством.) Спочатку вони всі прислуговували Селії — такі шанобливі, такі вдячні за її увагу, аж спітнілі від намагань ощасливити цю красуню та її подружку. Може, леді бажають ще пляшку шампанського? Може, замовити для леді крабових ніжок у номер? Може, леді хочуть побачити президентський номер у «Білтморі»? Як леді бажають: нехай грає радіо чи вимкнути?
У тій грі я була ще новенька, і мені було дивно, що ці головорізи так коло нас упадали. Заворожені нашими чарами й усім решта. Мені так і кортіло сміятися з них, з їхньої слабкості — мовляв, чоловіків так легко взяти під каблук!
Аж раптом, незадовго після того, як ми навідалися до президентського номера, настала ота зміна й Селія опинилася на дивані, затиснута між двох чоловіків, які більше не здавалися ані послужливими, ані слабкими. Нічого такого вони не робили, але атмосфера змінилася і я злякалась.
Щось нове з’явилося у виразі їхніх облич, і мені це не сподобалося. Третій чоловік втупився поглядом у мене, явно не налаштований жартувати. Зміну, яка відбулася в кімнаті, я можу описати тільки так: уяви, що ти весело розважаєшся на пікніку, аж раптом налітає торнадо. Атмосферний тиск падає. Небо чорніє. Птахи замовкають. Буря наближається просто до тебе.
— Віві, — сказала Селія якраз у таку мить, — біжи вниз і купи мені цигарок.
— Що, вже? — запитала я.