Як то буває, я чула про Едну задовго до нашого знайомства — але тільки тому, що вона була дружиною вродливого кіноактора на ім’я Артур Вотсон, який зіграв ловеласа в солодкавому британському воєнному фільмі «Брама полудня».
Я бачила їхні фото в журналах, тому Една була мені знайома.
Взагалі-то, мені б мало бути соромно за те, що я знала Едну тільки завдяки її чоловікові. З них двох вона була набагато ліпшою акторкою — і ліпшою людиною теж. Але вже як є. Він був гарніший на лиці, а в цьому легковажному світі гарне лице вирішує все.
Може, Едні вартувало зніматися в кіно — і тоді вона б зазнала більшої слави за життя і її пам’ятали б навіть тепер, як пам’ятають Бетт Девіс чи Вів’єн Лі, яким вона нічим не поступалася. Проте Една відмовлялася грати на камеру.
Можливостей їй не бракувало — Голлівуд неодноразово стукав у її двері, але їй якимось дивом завжди вистачало духу дати відкоша великим цабе з кіноіндустрії. Една не хотіла грати навіть у радіовиставах, бо вважала, що в записі людський голос втрачає щось життєво важливе і священне.
Ні, Една Паркер Вотсон була тільки театральною акторкою, а проблема театральних акторок у тому, що коли вони покидають сцену, про них забувають. Той, хто ніколи не бачив, як вона грала на сцені, нізащо не зрозумів би, у чому її сила й привабливість.
Вона була улюбленою акторкою Джорджа Бернарда Шоу — і що з того тепер? Бернардові Шоу належать відомі слова про те, що її образ у ролі святої Йоанни — канонічний. Він писав про неї так: «Те осяйне обличчя, що визирає з-за обладунків, — хто ж не кинеться слідом за нею в бій, бодай для того, щоб просто помилуватися нею?».
Та ні, навіть ці слова не передають те, якою вона була.
Хай містер Шоу мене пробачить, але краще я опишу Едну своїми словами.
Я познайомилася з Едною та Артуром Вотсонами у третій тиждень вересня 1940 року.
Їхній візит до «Лілеї» — як це бувало з більшістю гостей, що навідувалися до театру, — був не зовсім запланований. У ньому було щось хаотичне й нагальне. Таке, що виходило за межі нашого звичного хаосу.
Една була давньою знайомою тітки Пеґ. Вони зустрілися у Франції під час Першої світової і швидко заприятелювали, а потім роками не бачилися. І от наприкінці літа 1940 року Вотсони приїхали у Нью-Йорк, де Една мала репетирувати нову п’єсу з Альфредом Лантом. Однак гроші, виділені на постановку, кудись щезли, перш ніж акторам вдалося запам’ятати бодай одну репліку, і вся ця затія закінчилася нічим. Але тільки Вотсони зібралися плисти назад, як німецьке військо скинуло перші бомби на Британію. Через кілька тижнів після того, як німці пішли в атаку, бомба Люфтваффе стерла лондонський будинок Вотсонів з лиця землі. Знищила дощенту.
— Розколола на сірники, — сказала тітка Пеґ.
Так Една й Артур Вотсони опинилися в пастці у Нью-Йорку. Вони застрягли в готелі «Шеррі-Незерленд» — не такому й поганому місці для втікачів, — але довго там жити дозволити собі не могли, бо ні він, ні вона не працювали. Вони були митцями, які застрягли в Америці без роботи, без домівки, в яку можна було повернутися, позбавлені будь-яких варіантів безпечно добратися до своєї окупованої батьківщини.
Тітка Пеґ почула про їхні поневіряння через «театральне радіо» і, звичайно ж, запропонувала Вотсонам перебратися до «Лілеї». Вона сказала, що вони можуть жити там стільки, скільки треба. А ще обіцяла дати їм ролі в кількох виставах, якщо їм треба підзаробити і якщо вони не проти поперебиватися з хліба на воду.
Як Вотсони могли від такого відмовитися? Куди їм ще було йти?
Отож вони переїхали в театр, а разом із ними у моє життя вперше проникла війна.
Вотсони прибули в один із перших прохолодних днів осені. Їхня автівка підкотилася під будівлю театру пополудні, саме тоді, як я стояла надворі й розмовляла з тіткою Пеґ.
Я щойно повернулася із закупів у Ловцкі й тримала повну торбу криноліну, бо збиралася підлатати «балетні костюми» наших танцюристок. (Ми якраз ставили виставу під назвою «Танцюй до упаду, Джекі!» про одного вуличного розбишаку, якого від злочинного світу рятує кохання юної гарненької балерини. Мені дали завдання зліпити з м’язистих танцюристок степу трупу першокласних балерин. Я всю душу вклала в їхні костюми, але дівчата постійно рвали спідниці. Забагато лясів-вихилясів, вирішила я. І от настав час засісти за ремонт.)
Коли прибули Вотсони, здійнялася невелика метушня, бо в них була купа багажу. Слідом за їхнім автомобілем над’їхало ще дві автівки з рештою валіз і пакунків. Я стояла на тротуарі й бачила, як Една Паркер Вотсон випливла з таксі, наче з лімузина. Тендітна, елегантна, з вузькими стегнами й маленькими грудьми, вона була вбрана у найстильніший одяг, який я досі бачила на жінці. На ній був темно-синій саржевий жакет з переливами — двобортний, з двома шеренгами золотистих ґудзиків і з високим комірцем, оздобленим золотистою косичкою. Темно-сірі штани строгого крою, ледь розширені внизу, і блискучі чорні броґи, дуже схожі на чоловічі, тільки з невеличкими, делікатними й дуже жіночними підборами. Окуляри від сонця в черепаховій оправі. Коротке темне волосся, вкладене лискучими хвильками. З косметики на ній була тільки помада ідеального червоного відтінку.