На голові — простенький чорний берет набакир. Вона була схожа на мініатюрну офіцерку в найстильнішому війську на світі — того дня моє відчуття стилю змінилося назавжди.
Допоки я не побачила Едну, я думала, що ньюйоркські артистки з їх усипаним блискітками сяйвом — це вершина шику. Та раптом все (і всі), чим я захоплювалася цілісіньке літо, здалося мені крикливим і розцяцькованим порівняно з цією тендітною жінкою в її строгому жакетику, бездоганно скроєних штанах і чоловічих-але-не-зовсім туфлях.
Я вперше побачила, що таке справжній шик. І можу без перебільшення сказати, що з тієї хвилини я кожного-кожнісінького дня старалася копіювати стиль Едни Паркер Вотсон.
Тітка Пеґ кинулася до Едни і притягнула її до себе.
— Едно! — вигукнула вона, затиснувши в обіймах давню подругу. — Росинка з «Друрі-Лейн» завітала на наші скромні терени!
— Дорогенька Пеґ! — і собі вигукнула Една. — А ти зовсім не змінилася!
Една виплуталася з обіймів, ступила крок назад і глянула вгору на «Лілею».
— І це все твоє, Пеґ? Ота вся будівля?
— Ага, на жаль, уся, — відповіла тітка. — Хочеш купити?
— Я не маю в кишені ні копійки, сонечко, інакше ясно, що купила б. Така чарівна споруда. Але диви-но — ти в нас стала імпресаріо! Театральна магнатка! Фасад нагадує мені старого Гекні. Так мило! Чудово розумію, чому ти купила цей будинок.
— Ну я ж мусила його купити, — мовила тітка Пеґ, — а то ще, не дай Боже, розбагатіла б на старість і жила б, як кішка у сметані, і ніхто б від цього не зрадів. Але досить теревенити про мій дурнуватий театр, Едно. Мені аж зле від того, що сталося з твоїм домом і що відбувається з бідолашною Англією!
— Люба Пеґ, — сказала Една, ніжно погладивши мою тітку по щоці, — там біда. Але ми з Артуром живі. І тепер, завдяки тобі, маємо дах над головою, а багато хто не може таким похвалитися.
— До речі, а де Артур? — запитала тітка Пеґ. — Не можу дочекатись, коли з ним познайомлюся.
А я вже встигла його помітити.
Артур Вотсон був вродливим темноволосим чоловіком — вилитим кіноактором — з худим, витягнутим лицем. У ту хвилину він шкірився до водія таксі й аж надто завзято тиснув йому руку. Він був добре збудований, мав міцні плечі й набагато більший зріст, ніж здавалося на кіноекрані — серед акторів такий зріст був аномалією. До кутика його рота приклеїлася сигара, чомусь схожа на театральний реквізит. То був найгарніший чоловік, якого я бачила отак зблизька, але щось у тій його вроді було штучне. Наприклад, на одне око йому недбало спадав кучерик, але це виглядало не дуже привабливо, бо відразу було помітно, що того кучерика він туди навмисно прилаштував. (Є одна цікава річ, Анджело: недбалість нізащо не має здаватися вимушеною.) Словом, він виглядав як актор — влучніше я його не опишу. Як актор, якого найняли грати роль вродливого, добре збудованого чоловіка, який тисне руку водієві таксі. Артур рушив до нас широкими атлетичними кроками й потиснув руку тітці Пеґ так само сильно, як щойно горопашному таксистові.
— Місіс Б’юелл, — мовив він, — це страх як мило, що ви нас прихистили!
— Мені це за радість, Артуре, — сказала тітка. — Я просто обожнюю вашу дружину.
— Я теж її обожнюю! — прогудів Артур і стиснув Едну в обіймах — так міцно, що їй, мабуть, заболіло, хоч вона, навпаки, засяяла від задоволення.
— А це моя небога Вівіан, — сказала тітка Пеґ. — Вона жила в мене ціле літо. Переймала досвід, як довести театр до ручки.
— Небога! — вигукнула Една так, ніби роками слухала всякі казки про мене. Вона поцілувала мене в обидві щоки, обвіявши мене пахощами гарденії. — Та тільки глянути на тебе, Вівіан, — ти просто сама чарівність! Будь ласка, скажи мені, що ти не юна акторка й не збираєшся руйнувати собі життя в театрі — хоча тобі з твоєю вродою туди пряма дорога.
Її усмішка була надто тепла й щира, як для театрального світу. Вона обдарувала мене своєю неподільною увагою — і цим відразу мене підкорила.