— Една ставила для хлопців Шекспіра, — сказала мені тітка Пеґ. — Я тоді, пам’ятаю, подумала, що то жахлива ідея. Боялася, що Шекспір знудить їх до сліз, а він, навпаки, їм сподобався.
— Сподобався, бо вони вперше за багато місяців побачили гарну маленьку англієчку, — мовила Една. — Пам’ятаю, як я грала Офелію і один чоловік крикнув: «Це навіть краще, ніж похід до борделю!» — і я досі вважаю, що ліпшого відгуку про свою роботу я ще не чула. Ти теж грала в тій виставі, Пеґ. Гамлета. Тобі личило трико.
— Я не грала Гамлета — я просто читала слова зі сценарію, — заперечила тітка. — Я ж не вміла грати, Едно. І ту п’єсу терпіти не могла. Ти бачила хоч одну постановку «Гамлета», від якої тобі не хотілося піти додому й засунути голову в пічку? Я — ні.
— А як на мене, наш «Гамлет» вийшов досить непоганий, — сказала Една.
— Бо ми його скоротили, — відповіла тітка Пеґ. — Шекспіра можна дивитись тільки в такій версії.
— Але, наскільки я пригадую, Гамлет у тебе вдався веселенький, — мовила Една. — Певно, найвеселіший Гамлет за всю історію.
— Але ж «Гамлет» не має бути веселий! — раптом озвався здивовано Артур Вотсон.
Усі замовкли. Запала ніякова пауза. Невдовзі я зрозуміла, що Артур Вотсон частенько справляв такий ефект, коли щось казав. Він міг заштопорити навіть найжвавішу розмову, просто розтуливши рота.
Ми всі дивилися на Едну — як та відреагує на дурнувату репліку свого чоловіка. Але вона тільки лагідно йому усміхнулась.
— Ти маєш рацію, Артуре. «Гамлет» — п’єса невесела, але Пеґ зіграла свою роль з вогником і пожвавила ту всю історію.
— Он як! — відповів він. — Ну то радий за неї! Хоча не знаю, що б на це сказав містер Шекспір.
Тітка Пеґ урятувала ситуацію, змінивши тему:
— Містер Шекспір у могилі перевернувся б, Едно, якби знав, що мені дозволили вийти на сцену з такими, як ти, — мовила вона.
Тоді вона знов повернулась до мене:
— Запам’ятай собі одну річ, дитинко. Една — одна з найталановитіших акторок серед своїх ровесниць.
Една усміхнулася.
— Ой, Пеґ, не згадуй про мій вік!
— Думаю, вона мала на увазі, що ти одна з найталановитіших акторок свого покоління, — виправив її Артур. — Вона не мала на увазі твій вік.
— Дякую, що уточнив, любий, — відповіла Една без жодного натяку на іронію чи роздратування. — А тобі, Пеґ, дякую за добрі слова.
Тітка Пеґ продовжила:
— Една виконує шекспірівські ролі найкраще за всіх, Вівіан. Вона завжди мала до них талант. Ще з колиски. Кажуть, вона декламувала сонети Шекспіра відразу навспак.
Артур пробурмотів:
— Хіба не легше було їх вивчити як треба, з початку до кінця?
— Дякую, Пеґ, — відповіла Една, проігнорувавши, на щастя, Артура. — Ти завжди мене хвалиш.
— Треба підшукати тобі якусь роботу, поки ти тут, — сказала тітка Пеґ, ляснувши її задля ефекту по нозі. — Я залюбки дам тобі роль у котрійсь із наших жахливих вистав, але ж ти не варта такого.
— Не кажи так, люба Пеґ. Як це «не варта»? Я грала Офелію по коліна в болоті.
— Але ж, Едно, ти не бачила наших вистав! Тобі відразу захочеться вернутися в болото. Крім того, я не зможу тобі нормально платити — точно не стільки, скільки ти заслуговуєш.
— Та байдуже. В Англії ми б узагалі ні копійки не заробили, навіть якби змогли туди добратися.
— Мені б дуже хотілося, щоб ти отримала роль в якомусь поряднішому театрі, — мовила тітка Пеґ. — Кажуть, у Нью-Йорку таких чимало. Моя нога, звісно, туди не ступала, але я знаю, що вони є.
— І я знаю, але вже пізно, бо сезон почався, — відповіла Една. — Середина вересня. Усі ролі вже роздали. І не забувай, серденько, що мене тут не дуже знають. Поки Лінн Фонтенн і Етель Беррімор живі, найкращих ролей у Нью-Йорку мені не бачити. Але мені все одно дуже хочеться попрацювати, поки я тут — і Артурові, наскільки я знаю, теж. Я різнопланова акторка, і ти це знаєш. Я все ще можу зіграти молоденьку жіночку, якщо ти поставиш мене в кінці сцени й даси правильне освітлення. Можу зіграти єврейку, циганку, француженку. А як притисне, то й малого хлопчиська. Та слухай: ми з Артуром, як треба, то й арахіс у вестибюлі продаватимемо. Витрушуватимемо попільнички. Аби лиш не жити в тебе задарма.
— Постривай, Едно, — суворо зауважив Артур Вотсон. — Я не маю великої охоти витрушувати попільнички.
Того вечора Една переглянула «Танцюй до упаду, Джекі!» — і пообідню, і вечірню вистави. Наше зліплене на коліні шоу втішило її так, ніби вона була дванадцятилітньою дівчинкою із села, яка вперше опинилася в театрі.
— Ох, це так весело! — вигукнула вона, коли виконавці, розкланявшись, пішли зі сцени. — Знаєш, Вівіан, якраз із такого театру я починала. Мої батьки виступали, і я виросла на таких виставах, як ця. Народилася за кулісами, і вже за п’ять хвилин влаштувала свій перший виступ.