Една наполягла на тому, щоб її провели за сцену — познайомитися з усіма акторами й танцюристами і привітати їх. Дехто чув про неї, але більшість — ні. Для них вона була звичайною милою жінкою, яка прийшла їх похвалити — їм і того було досить. Актори крутилися навколо неї, насолоджуючись її щедрою увагою.
Я відвела Селію в куток і сказала:
— Це Една Паркер Вотсон.
— Он як, — відповіла Селія. Ця новина анітрохи її не вразила.
— Відома британська акторка. Дружина Артура Вотсона.
— Того, що знімався у «Брамі полудня»?
— Так! Вони тепер тут живуть. Їхній будинок у Лондоні розбомбили.
— Але ж Артур Вотсон молодий, — сказала Селія, витріщившись на Едну. — Як він може бути з нею одружений?
— Не знаю, — відповіла я. — Але вона ще та штучка.
— Ага, — Селія, схоже, в цьому сумнівалася. — То куди ми йдемо ввечері?
Уперше, відколи я познайомилася із Селією, мені не хотілося нікуди йти. Я вирішила, що краще проведу більше часу в товаристві Едни. Бодай один вечір.
— Я хочу, щоб ви познайомилися, — сказала я. — Вона відома. І вдягається так, що я просто шаленію.
Отож я провела Селію до Едни й гордо її представила.
Ніколи не знаєш, як інша жінка відреагує на знайомство з артисткою. Артистка в повному параді навмисно має такий вигляд, щоб поряд із нею всі жінки виглядали й почувалися нікчемами.
Жінка повинна мати неабиякий запас упевненості в собі, аби встояти у сліпучо-яскравій присутності артистки, не відвівши погляду, не відчувши обурення чи не дременувши кудись подалі. Една — хоч яка мініатюрна — мала якраз такий запас упевненості.
— Ти просто розкішна! — вигукнула вона, коли я познайомила її із Селією. — Така висока! А лице яке! Ти, моя дорогенька, могла б виконувати основний номер у кабаре «Фолі-Бержер».
— То в Парижі, — сказала я Селії, яка, на щастя, не помітила мого зверхнього тону, бо всю її увагу захопили компліменти.
— А ти звідки, Селіє? — поцікавилася Една, допитливо схиливши голову й осяявши мою подружку своєю безумовною увагою.
— Звідси. З Нью-Йорка, — відповіла Селія.
(Так наче її акцент міг народитися деінде.)
— Я сьогодні зауважила, що ти танцюєш просто бездоганно як на дівчину твого зросту. Ти займалася балетом? Бачу з твоїх рухів, що ти десь вчилася.
— Ні, — відповіла Селія — її обличчя аж пашіло від задоволення.
— А в кіно ти знімаєшся? Камера, напевно, тебе просто обожнює. Ти вилита кінозірка.
— Трохи, — сказала Селія і квапливо додала (досить хитро, як на ту, що зіграла тільки роль трупа в поганенькому фільмі): — Мене ще не всі знають.
— Ну, якщо на цьому світі є справедливість, то скоро знатимуть. Займайся цим і далі, моя дорогенька. Ти на своєму місці. Твоє обличчя ідеально пасує до епохи, в якій ти живеш.
Казати людям компліменти, щоб схилити їх на свій бік, не важко. Важко робити це правильно. Селії всі говорили про те, яка вона гарна, але ще ніхто не казав, що вона рухається як професійна балерина. Ніхто не казав їй, що її обличчя ідеально пасує до епохи, в якій вона живе.
— Ви знаєте, — мовила Една, — я щойно зрозуміла, що за тим усім досі не розпакувала своїх речей. Може, ви, дівчата, маєте вільну хвилину й могли б мені допомогти?
— Звичайно! — бадьоро відповіла Селія так, наче їй було років тринадцять.
І на моє превелике здивування, тієї ж миті богиня перетворилася на служницю.
Коли ми піднялися на четвертий поверх до апартаментів, де Една мала оселитися разом зі своїм чоловіком, то побачили на підлозі у вітальні гору валіз, пакунків і коробок для капелюхів — цілу лавину багажу.
— Ой лишенько, — зітхнула Една. — Яка ж я пустоголова. Не хочеться завдавати вам клопоту, дівчата, але як — почнімо?
Я вже дочекатися не могла. Страх як кортіло добратися нарешті до її гардеробу. Я відчувала, що він буде особливий, і не помилилася. Розпаковування валіз Едни стало для мене уроком кравецької геніальності. Я відразу помітила, що в неї не було жодної випадкової речі: кожна відповідала особливому стилю, який я б назвала «Маленький лорд Фонтлерой зустрічається із француженкою — господинею салону».
Една мала чимало жакетів — вони, схоже, були основою її естетики. Усі як один добре допасовані, елегантні, з легким натяком на військовий стиль. Одні були облямовані каракулем, інші мали атласні вставки. Одні були схожі на строгі жакети для їзди верхи, інші — невимушеного крою. На всіх були золотисті ґудзики різної форми, і кожен мав шовкову підкладку, що переливалася, мов самоцвіт.