— Мені шиють їх на замовлення, — сказала Една, помітивши, що я шукаю ярлички. — У Лондоні є один індійський кравець, який з роками вивчив мій смак. Йому ніколи не набридає їх для мене шити, а мені — замовляти.
А ще там були штани — багато пар штанів. Одні — довгі й вільні, інші — вузькі й точно не довші, ніж до кісточки. («До цих я призвичаїлася, коли вчилася танцювати, — сказала Една про вкорочені моделі. — Усі танцюристки в Парижі носили такі штани, і — ох! — який стильний вони у них мали вигляд. Я називала тих дівчат “ватага тонких кісточок”».) Штани стали для мене справжнім відкриттям. Я ніколи не була затятою прихильницею штанів на жінках, поки не побачила, як добре вони сиділи на Едні. Навіть Ґарбо і Гепберн не змогли мене переконати, що жінка в штанах — і жіночна, і стильна водночас; та подивившись на одяг Едни, я подумала, що стильно і жіночно можна виглядати тільки так.
— Я люблю носити штани на щодень, — пояснила Една. — Я невисока, але маю широку ходу. І хочу вільно рухатися. Багато років тому один газетяр написав, що я маю в собі «хлоп’ячу пікантність», і це наразі мій улюблений комплімент, який я чула від чоловіка. Що може бути ліпше, ніж мати в собі щось пікантно хлоп’яче?
Селія здивовано на мене глипнула, але я чудово зрозуміла, щó Една хотіла сказати, і її слова припали мені до душі. Потім ми дійшли до валізи з її блузками. Більшість була оздоблена оригінальними жабо чи декоративними рюшами. Увага до деталей — ось завдяки чому жінка може носити костюм і при цьому залишатися жіночною, збагнула я. У валізі лежала крепдешинова блузка найніжнішого рожевого кольору з комірцем-стійкою — коли я торкнулася її, моє серце аж тьохнуло від бажання мати таку саму. Слідом за нею я витягнула елегантну блузку кольору слонової кості з перловими ґудзичками й крихітними рукавчиками.
— Вона просто бездоганна! — вигукнула я.
— Дякую, що помітила, Вівіан. Маєш добре око. Цю блузку пошила сама Коко Шанель. Вона мені її подарувала — можеш собі уявити, щоб Коко щось комусь віддала задарма? Напевно, вона в ту хвилину була сама не своя. Може, отруїлася того дня чи що.
Ми із Селією голосно охнули:
— Ви знаєте Коко Шанель?
— Коко Шанель ніхто не знає, мої любі. Вона б такого нізащо не допустила. Але ми з нею знайомі, так. Я зустріла її багато років тому, коли грала в паризькому театрі й мешкала на набережній Вольтера. То було в ті часи, коли я вивчала французьку — для акторок то добра мова, бо вона допомагає правильно артикулювати.
Що ж, такої мудрої комбінації слів я ще не чула.
— Але яка вона з себе?
— Коко? — Една замовкла й заплющилась, начебто намагаючись дібрати влучні слова. А тоді, розплющивши очі, усміхнулася: — Коко Шанель — в’юн, а не жінка: обдарована, честолюбна, кмітлива, нікому не мила й працьовита. Мене більше лякає, що панування над світом захопить вона, а не Муссоліні чи Гітлер. Та ні, жартую — людина вона досить непогана. Стерегтися треба тільки тоді, якщо Коко починає називати тебе своєю подружкою. Але насправді вона набагато цікавіша, ніж я її описую. Дівчата, а як вам цей капелюшок?
Вона витягнула з коробки фетрового капелюха — на вигляд начебто чоловічого, та все ж не зовсім. Він був м’який, сливового кольору й оздоблений червоним пером. Една приміряла його для нас і широко усміхнулась.
— Вам дуже личить, — мовила я. — Але я не бачила, щоб такі капелюхи хтось носив.
— Дякую, — відповіла Една. — Я терпіти не можу капелюхів, які тепер модні. Тих, що замість приємної простоти лінії нагромаджують на голові купу всілякої всячини. А от фетровий капелюх — якщо його виготовили спеціально для тебе — завжди створює досконалу лінію. У поганому капелюсі я почуваюсь роздратовано і пригнічено. А на світі стільки поганих капелюхів! Та що ж — модистки теж хочуть їсти.
— Яка краса! — сказала Селія, вийнявши з валізи довгу жовту шовкову шаль і пов’язавши її собі на голову.
— Молодчина, Селіє! — похвалила її Една. — Ти одна з небагатьох дівчат, яким гарно в пов’язаній отак шалі. Пощастило тобі! Якби я так її намотала, то стала б схожою на святу, яка віддала Богові душу. Подобається? Можеш залишити її собі.
— Нічого собі! Дякую! — вигукнула Селія, дефілюючи кімнатою в пошуках дзеркала.
— Не знаю, нащо я взагалі купила ту шаль, дівчата. Напевно, то було того року, коли жовті шалі були модні. Ото маєте науку! Мода — це така штука, мої дорогенькі: її не треба дотримуватися, хоч що там хто каже. Запам’ятайте собі: жодна модна тенденція не обов’язкова, а якщо вдягатися надто вже по-модному, здаватиметься, що ви невпевнені в собі. Париж — це, звісно, добре, але не можна сліпо копіювати все, як у Парижі, тільки тому, що це Париж, ну так же?