Не можна сліпо копіювати все, як у Парижі, тільки тому, що це Париж!
Скільки житиму, не забуду цих слів. Промова Едни розхвилювала мене більше, ніж будь-який із виступів Черчилля.
Тим часом ми із Селією взялися розпаковувати валізу, повну розкішних скарбів для купання й догляду за собою — предметів туалету, від яких ми просто умлівали. Там були олійки для ванни із запахом гвоздики, лавандові креми, ароматичні кульки, щоб у шухлядах і шафах гарно пахнуло, і десяток привабливих скляних пляшечок із лосьйонами з французькими етикетками. Аж у голові паморочилося.
Мені було трохи соромно за наш надмірний захват, але Едні, схоже, наші захоплені зойки й писки були як бальзам на душу. Як на мене, вона тішилася не менше за нас. У мене промайнула божевільна думка про те, що ми сподобалися Едні. І мене це здивувало й дивує досі. Старших жінок не завжди вабить товариство гарненьких дівчат — з очевидних причин. Та Една була винятком.
— Дівчата, — сказала вона, — я б годинами могла спостерігати, як ви обидві іскритеся з радості.
А ми таки іскрилися, ще й як. Я вперше бачила такий гардероб. Една навіть мала окрему валізу з рукавицями — кожна пара була з любов’ю загорнута в окремий клаптик шовку.
— Ніколи не купуйте дешевих або недбало пошитих рукавиць, — порадила Една. — Тут не варто економити. Коли хочете купити рукавиці, запитайте себе, чи сумуватимете ви, якщо залишите одну з них на задньому сидінні таксі. Якщо ні — не купуйте. Вибирайте такі гарні рукавиці, щоб у вас серце краялося, якщо ви котрусь із них загубите.
У якусь мить прийшов її чоловік, але порівняно з її оригінальним гардеробом він (хоч і красунчик) здавався не вартим уваги. Една поцілувала його у щоку й випровадила з кімнати, сказавши:
— Тут поки нема місця для чоловіка, Артуре. Йди чогось випий і розважся, поки ці любі дівчатка закінчать свою справу, а тоді я знайду місце і для тебе, і для твоєї нещасної торби. Обіцяю.
Він трохи скривився, але послухав її. Коли Артур Вотсон пішов, Селія мовила:
— А він красунчик, правда?
Я думала, що Една образиться, але та тільки розсміялася.
— Ага, він справді, як ти помітила, «красунчик». Знаєш, я ніколи не зустрічала ще когось такого, як він. Ми одружені майже десять років, а мені досі не набридло на нього дивитися.
— Але ж він такий молодий.
Мені захотілось дати Селії штурханця за таку грубість, та Една й цього разу начебто не образилася.
— Так, дорогенька Селіє. Він молодий — набагато молодший за мене. Певно, один із моїх найбільших здобутків.
— А ви не хвилюєтесь? — не вгавала Селія. — До нього ж, певно, багато дівок чіпляється.
— Дівки мене не обходять, сонечко. То трохи не мій рівень.
— Ох! — обличчя Селії осяяло щось схоже на трепет.
— Коли ти досягнула успіху як жінка, то можеш запросто викинути коника й вийти заміж за набагато молодшого від тебе красунчика, — пояснила Една. — Вважай це винагородою за свою важку працю. Я познайомилася з Артуром, коли той ще був хлопчиськом — монтував декорації для п’єси Ібсена, в якій я грала. «Ворог народу» вона називалася. Мені дісталася роль місіс Стокманн — страх яка нудна. Але знайомство з Артуром пожвавило для мене ті часи, коли вистава йшла на сцені. І пожвавлює моє життя дотепер. Я дуже його люблю, дівчата. Хоча він, звісно, мій третій чоловік.
Такі як Артур не бувають першими чоловіками. Мій перший був державним службовцем, і — скажу відверто — кохався він теж як державний службовець. Другий чоловік був театральним режисером. Таку дурницю я втнула вперше і востаннє. І от тепер зі мною мій дорогенький Артур, такий вродливий і водночас такий милий і свій. Справжній подарунок, до кінця моїх днів. Я так його люблю, що навіть узяла його прізвище, хоча мої друзі з театру казали, щоб я такого не робила, бо на той час усі вже знали моє дівоче. Попередні рази я його не змінювала. Однак Една Паркер Вотсон гарно звучить, правда? А ти, Селіє, мала колись чоловіка?
Мені хотілося сказати: «Вона мала багато чоловіків, Едно, але тільки один із них був її».
— Ага, — відповіла Селія. — Мала колись. Він грав на саксофоні.
— Ой лишенько. То я так розумію, надовго він не затримався?
— Ви вгадали, леді, — Селія провела ребром долоні по горлу, що, напевно, означало «смерть кохання».
— А ти, Вівіан? Ти заміжня? Заручена?