— Ні, — відповіла я.
— А маєш когось?
— Нікого особливого, — сказала я, мабуть кумедно вимовивши оте «особливого», бо Една розреготалася.
— Але хтось у тебе точно є, я так здогадуюсь.
— Кілька «хтосів», — сказала Селія, і я не змогла стримати усмішки.
— Молодчина, Вівіан! — Една глянула на мене, мовби оцінюючи. — Ти з кожною хвилиною цікавиш мене усе більше!
Пізно ввечері — уже, напевно, було далеко за північ — тітка Пеґ зайшла до нас запитати, як ми тут. Вона сіла у м’яке крісло, тримаючи в руках чарочку на сон, і задоволено спостерігала, як ми із Селією закінчували розпаковувати валізи Едни.
— Людоньки добрі, у тебе стільки одежі, Едно, — здивувалася тітка.
— Це тільки дещиця з моєї колекції. Шкода, що ти не бачила, який у мене гардероб удома, — Една вмовкла. — О Боже, ми ж там усе втратили. От вам і мій внесок у цю війну. Напевно, містер Ґерінґ мусив знищити мою колекцію костюмів, яку я збирала понад тридцять років, щоб уберегти від небезпеки арійську расу. Не розумію, що це йому дало, але того, що сталося, уже не вернеш.
Я здивувалась, наскільки легко вона пережила звістку про те, що її дім зруйновано. І тітка Пеґ, мабуть, теж, бо сказала:
— Чесно кажучи, Едно, я думала, це все тебе сильніше зачепить.
— Перестань, Пеґ, ти ж мене знаєш. Чи ти забула, як я вмію пристосуватися до обставин? З таким життям, як у мене — одного дня ти тут, другого там, — не будеш надто сентиментальною.
Тітка Пеґ посміхнулася.
— Театрали, що тут скажеш, — вона з розумінням похитала головою, бо ж була така сама.
Селія тим часом витягнула з валізи елегантну сукню з чорного крепу, аж до підлоги, з комірцем-стійкою, довгими рукавами й маленькою перловою брошкою, навмисно заколотою збоку, а не посередині.
— Оце щось особливе, — сказала Селія.
— Правда? — погодилась із нею Една, приклавши ту сукню до себе. — Але в мене з нею складні стосунки. Чорний буває найелегантнішим або, навпаки, найнепримітнішим із кольорів. Залежно від крою. Я вдягала цю сукню тільки раз і почувалася тоді наче якась грецька вдова. Але досі її тримаю, бо мені подобається перлова прикраса.
Я обережно підійшла до сукні.
— Можна? — запитала я.
Една простягнула її мені, і я розклала її на канапі, торкаючись то тут, то там, щоб краще зрозуміти, як вона пошита.
— Проблема не в кольорі, — оголосила я свій вердикт. — Проблема в рукавах. Тканина, з якої пошиті рукави, грубша за ту, з якої зроблений ліф. Бачите? Така сукня повинна мати шифонові рукави — або взагалі не мати рукавів, і вам так найбільше личитиме, бо ви дуже тендітна.
Една уважно придивилася до сукні, а тоді здивовано глянула на мене.
— По-моєму, ти маєш рацію, Вівіан.
— Я можу перешити її для вас, якщо ви мені її довірите.
— Наша Віві до біса добре шиє! — гордо заявила Селія.
— То правда, — докинула тітка Пеґ. — Вівіан завідує у нас костюмами.
— Вона шиє всі костюми для шоу, — пояснила Селія. — Балетні пачки, в яких сьогодні всі виступали, — її рук робота.
— Справді? — Една здивувалась явно більше, ніж треба. (Балетну пачку і твій кіт пошив би, Анджело.) — То ти не тільки гарна, а ще й обдарована? Прекрасно! А кажуть, що Господь дає тільки щось одне!
Я стенула плечима.
— Я зможу перешити вам сукню — ото все, що я знаю. І вкоротити. Хай буде до середини кісточки — так вам більше пасуватиме.
— По-моєму, ти знаєшся на одежі значно ліпше за мене, — відповіла Една. — Бо я вже була готова відправити ту бідолашну стару сукенку на смітник. І основне, що я цілий вечір туркотала тобі про моду і стиль, тоді як мала б, навпаки, слухати тебе. Ну то скажи мені, сонечко, звідки ти так добре знаєшся на сукнях?
Мені не віриться, що жінку такого статусу як Една Паркер Вотсон могли цікавити теревені дев’ятнадцятилітнього дівчиська про свою бабцю, але саме їх вона великодушно слухала наступні кілька годин. І не просто великодушно — вона уважно ловила кожне моє слово.
Десь на середині мого монологу Селія вийшла з кімнати.
Я знову побачила її десь аж над ранок, коли вона гепнулася на ліжко у звичний час і в звичному стані хмільного сум’яття. Тітка Пеґ зрештою перепросила і теж пішла — після того, як у двері різко постукали й Олів нагадала, що їй уже давно пора спати.
Отож ми з Едною залишилися удвох: скрутилися калачиком на дивані її нового помешкання в «Лілеї» і проговорили аж до ранку. Вихована дівчинка, яка жила всередині мене, не бажала забирати в неї стільки часу, але я не могла встояти перед її увагою. Една хотіла дізнатися все-все про мою бабцю і була в захваті від детального опису її примх і дивацтв. («Оце так оригіналка! Їй треба було грати в театрі!»)