Тільки-но я пробувала перевести тему розмови на щось інше, крім свого життя, Една вперто розпитувала далі. Її щиро цікавила моя любов до шиття, і вона була неабияк вражена, коли я сказала, що за потреби пошила б і корсет із китового вуса.
— Тоді ти вроджена художниця з костюмів! — вигукнула Една. — Різниця між створенням сукні й костюма, звісно ж, у тому, що сукню шиють, а костюм конструюють. Тепер багато хто вміє шити, а от конструювати — далеко не кожен. Костюм — це реквізит для сцени, Віві, як і будь-який стільчик чи стіл, і він повинен бути міцний. Ніколи не знаєш, що може статися під час вистави, тому костюм має бути такий, щоб міг витримати геть усе.
Я розповіла Едні, як бабця колись вишукувала найменші огріхи в одязі, який я шила, і вимагала, щоб я негайно виправляла прикрі недогляди. Я протестувала: «Але ж цього ніхто не помітить!» — а бабця Морріс відповідала: «Неправда, Вівіан. Помітять, просто не знатимуть, у чому річ. Люди просто побачать, що щось не так. Не треба давати їм такого шансу».
— І вона мала рацію! — сказала Една. — Ось чому я так дбайливо ставлюся до своїх костюмів. Ненавиджу, коли якийсь нетерплячий режисер махає рукою: «Та ж ніхто не помітить!». Знала б ти, скільки я з цим воюю! Завжди кажу режисерові: «Якщо ти поставиш мене під світло прожектора перед трьома сотнями глядачів, які дві години на мене витріщатимуться, вони точно помітять якийсь ґандж. Ґандж у моєму волоссі, на моїй шкірі, в моєму голосі, а про ґандж на моїй сукні й мови нема». Річ не в тому, нібито глядачі — знавці зі стилю: просто коли вони прикуті, мов ті заручники, до своїх крісел, їм більше нема чим зайнятися, окрім як видивлятись, що з тобою не так.
Я гадала собі, що ціле літо вела дорослі розмови, бо перебувала в товаристві досвідчених артисток, але в ту мить зрозуміла, що справді дорослою була оця наша розмова. Ми говорили про майстерність, знання та естетику.
Серед моїх знайомих ніхто (звісно, крім бабці Морріс) не знав про кравецьку справу більше за мене. Ніхто цим особливо не перей мався. Ніхто не розумів, що це мистецтво, яке вартує поваги.
Я б отак проговорила з Едною про одяг і костюми ще років сто або й двісті, але до кімнати влетів Артур Вотсон і закричав, щоб йому дали нарешті лягти у кляте ліжко з його клятою жінкою, тож наша розмова закінчилася.
На ранок мене вперше за два місяці не боліла голова з похмілля.
Розділ десятий
Наступного тижня тітка Пеґ уже почала працювати над виставою, в якій мала зіграти Една. Вона твердо вирішила, що забезпечить своїй подрузі роботу і що та робота буде краща за ту, яку на той час міг запропонувати театр «Лілея», бо ж не годиться давати чи не найталановитішій акторці свого покоління роль у виставі «Танцюй до упаду, Джекі!».
А от Олів мала великі сумніви щодо того, чи це добра ідея.
Вона дуже любила Едну, але, зважаючи на фінанси, їй здавалося безглуздим ставити в «Лілеї» порядне (чи бодай напівпорядне) шоу, адже це порушить формулу.
— У нас мало глядачів, Пеґ, — пояснила вона. — І то люди прості. Але інших ми не маємо, та й вони нам вірні. А ми мусимо залишатися вірними їм. Не можна махнути на них рукою задля однієї п’єси — і вже точно не задля однієї акторки, — бо вони більше до нас не прийдуть. Наше завдання — служити нашому кварталу. А наш квартал не хоче Ібсена.
— Я теж ні, — відповіла тітка Пеґ. — Але мені не хочеться, щоб Една сиділа склавши руки чи, ще гірше, грала в котромусь із наших нещасних нудотних шоу.
— Хоч які вони нудотні, але рахунки за світло покривають. І то ледве. Нічого не змінюй і не ризикуй.
— Можемо поставити комедію, — запропонувала тітка Пеґ. — Таку, що сподобається нашим глядачам. Але буде досить розумною і достойною Едни.
Вона обернулася до містера Герберта, який сидів за столом у своїх мішкуватих штанах і сорочці, зажурено втупившись у порожнечу.
— Містере Герберт, — сказала тітка, — ви б могли написати п’єсу, яка була б і весела, і розумна водночас? Як думаєте?
— Ні, — буркнув він, навіть не підводячи голови.
— А над чим ви зараз працюєте? Яка у вас вистава на черзі?
— «Місто дівчат», — відповів він. — Я розповідав вам про неї місяць тому.
— Про підпільний бар, — сказала тітка Пеґ. — Я пам’ятаю. Емансипе, ґанґстери й сім мішків вовни. А про що вона взагалі, нагадайте?
Лице містера Герберта набуло ображеного й водночас розгубленого вигляду.
— Про що вона? — перепитав він, немовби йому вперше спало на думку, що вистави театру «Лілея» могли бути «про щось».