— Ет, забудьте, — сказала тітка Пеґ. — А в ній є роль, яку б могла зіграти Една?
Знову той самий вираз — образа і збентеження.
— Не розумію, звідки вона може там узятися, — відповів містер Герберт. — Там є інженю і головний герой. І лиходій. Літньої пані там нема.
— А може, в інженю є мати?
— Пеґ, вона сирота, — сказав містер Герберт. — З цим я нічого не можу вдіяти.
Я розуміла, щó він мав на увазі: інженю завжди мала бути сиротою. Інакше історія втратила б сенс. Глядачі б обурились. Почали б жбурляти в акторів черевики.
— А хто власник того підпільного бару у вашій виставі?
— У нього нема власника.
— То, може, хай буде? Власниця.
Містер Герберт знічено потер чоло. Виглядало на те, ніби тітка Пеґ просила його перемалювати стелю Сікстинської капели.
— Це з усіх поглядів проблематично, — відповів він.
Втрутилася Олів:
— Пеґ, ніхто не повірить, що Една Паркер Вотсон — власниця підпільного бару. З якого дива британка тримала би бар у Нью-Йорку?
Тітка засмутилася.
— Чорти б тебе побрали, Олів, ти маєш рацію! Ну чому ти вічно маєш рацію? Мені це вже набридло, — вона кілька хвилин помовчала, замислившись. А тоді сказала: — От курва. Шкода, що тут нема Біллі. Він би написав для Едни щось шикарне.
Я аж нашорошила вуха.
По-перше, я ще не чула, щоб моя тітка лаялася. А по-друге, досі вона ніколи не згадувала імені свого чоловіка, який жив собі окремо. Тож коли вона його вимовила, вуха нашорошила не тільки я. І Олів, і містер Герберт мали такий вигляд, ніби їм за комір щойно всипали по відерку льоду.
— Ой, Пеґ, тільки не це, — мовила Олів. — Не дзвони Біллі. Прошу тебе, май розум.
— Я можу дописати будь-яку роль, яку попросите, — раптом пішов на поступки містер Герберт. — Просто скажіть мені, що я маю зробити — і я це зроблю. Хай собі буде власниця бару. Нема питань. Навіть британка, чому б і ні?
— Біллі так захоплювався Едною, — тітка Пеґ говорила немов сама до себе. — І бачив, як вона грає. Він точно знатиме, як її найліпше задіяти.
— Краще не втягувати Біллі у наші справи, Пеґ, — застерегла її Олів.
— Я зателефоную йому. Може, він щось підкаже. У його голові завжди повно ідей.
— На західному узбережжі зараз п’ята ранку, — зауважив містер Герберт. — Хто телефонує в такий час?
За цим було страх як цікаво спостерігати. Варто було просто назвати ім’я дядька Біллі — і рівень напруги в кімнаті сягнув найвищої точки.
— Тоді по обіді подзвоню, — сказала тітка Пеґ. — Хоча невідомо, чи він до того часу буде на ногах.
— Ой ні, Пеґ, ну навіщо, — зітхнула Олів, поринувши у важкий, мов свинець, відчай.
— Просто щоб почути від нього якісь поради, — пояснила тітка. — Від одного дзвінка нічого не станеться. Він мені потрібен, Олів. Я ж кажу: в його голові повно ідей.
Того вечора після вистави тітка Пеґ повела цілий гурт на вечерю у «Дінті Мур» на Сорок шостій вулиці. Вона аж світилася від щастя.
Пополудні тітка розмовляла з дядьком Біллі і вже не могла дочекатися, коли поділиться з усіма його ідеями стосовно п’єси.
Я була на тій вечері, і Вотсони були, і містер Герберт, і піаніст Бенджамін (я вперше побачила, що він кудись вийшов із театру), і Селія теж, бо ми із Селією всюди ходили разом.
Тітка Пеґ сказала:
— А тепер слухайте мене. Біллі все придумав. Ми таки ставитимемо «Місто дівчат», і дія відбуватиметься в період сухого закону. То буде комедія, ясна річ. Ти, Едно, — власниця підпільного бару. Але Біллі каже, що для того, аби історія вийшла і розумна, й весела, маєш зіграти аристократку — щоб показати на сцені свою вроджену вишуканість. Твоя героїня буде заможною жінкою, яка випадково потрапила у світ бутлеґерства. Біллі пропонує так: твій чоловік помер, а ти втратила всі гроші, коли обвалилася фондова біржа.
І щоб якось заробити на хліб, почала гнати джин і облаштувала у своєму розкішному будинку казино. Отож, Едно, ти не втратиш елегантності, за яку тебе знають і люблять, та водночас зіграєш у комедійному ревю разом із артистками й танцюристками — а їх якраз полюбляють наші глядачі. Як на мене, геніальний план. А ще Біллі каже, що було б смішно, якби нічний клуб став ще й борделем.
Олів насупилась.
— Мені не подобається ідея, щоб дія нашої п’єси відбувалася у борделі.
— А мені подобається! — широко усміхнулася Една. — Ідея прекрасна! Я буду і господинею борделю, і власницею підпільного бару. Чудесно! Ви собі уявити не можете, як мені хочеться за стільки часу зіграти в комедії — це мені як бальзам на душу. В останніх чотирьох п’єсах я грала або пропащу жінку, яка вбила свого коханця, або багатостраждальну дружину, чийого чоловіка прикінчила пропаща жінка. Я вже втомилася від драм.