— Можна? — запитав дядько Біллі, простягнувши руку до записника.
— Та ліпше… ну добре, бери, — сказав містер Герберт — справжній майстер програвати ще до початку бою.
Дядько Біллі повільно перегортав сторінки. Тиша стояла нестерпна. Містер Герберт втупився у підлогу.
— Це ж якісь переліки жартів, — врешті промовив дядько Біллі. — І навіть не жартів, а просто дотепних реплік. І ще повно малюнків птахів.
Містер Герберт здвигнув плечима на знак остаточної капітуляції:
— Сподіваюсь, до мене прийдуть кращі ідеї, якщо самі звідкись з’являться.
— Пташки непогані, до речі, — дядько Біллі поклав записника на стіл.
Мені хотілося якось захистити бідолашного містера Герберта, чиї відповіді на дядькові насмішки звучали ще вимученіше, ніж завжди. Тому я сказала:
— Містере Герберт, а ви знайомі з Біллі Б’юеллом? Він чоловік тітки Пеґ.
Дядько Біллі засміявся:
— Не хвилюйся, дівчинко. Ми з Дональдом знайомі вже багато років. Він узагалі-то мій адвокат — точніше, був ним, поки в нього не відібрали ліцензію. А ще я хрещений батько Дональда-молодшого. Точніше, був ним. Дональд трохи нервується, бо знає, що я приїхав без запрошення. І він не впевнений, як це сприйме верхній ешелон тутешнього начальства.
Дональд! А мені й на думку ніколи не спадало, що в містера Герберта могло бути ім’я.
Щойно дядько Біллі згадав про верхній ешелон начальства, як до кухні прийшла Олів.
Вона ступила два кроки, побачила Біллі Б’юелла, розтулила рота, тут же стулила і вийшла.
Запала мовчанка. Ефектно вона зайшла — і не менш ефектно вийшла.
— Не будемо ображатися на Олів за таке, — врешті сказав дядько Біллі. — Вона не знає, як опанувати себе з тої радості, що мене побачила.
Містер Герберт сперся чолом на кухонний стіл і промовив — так, саме промовив:
— Ох, стогну, стогну, стогну.
— Не переживай ти так через мене й Олів, Дональде. Все буде добре. Нашу взаємну нелюбов компенсує те, що ми поважаємо одне одного. Тобто я поважаю її. Тому між нами є бодай щось спільне. У нас прекрасні взаємини на основі глибокої односторонньої поваги, якої більш ніж досить.
Дядько Біллі дістав свою люльку, запалив сірника, тернувши по ньому нігтем, і повернувся до мене.
— Як поживають твої батьки, Вівіан? — поцікавився він. — Твоя мама і той вусач? Вони з самого початку мені сподобалися. Точніше, твоя мама. Неймовірна жінка. Вона завжди пильнує, щоб, не дай Боже, не сказати про когось щось приємне, але, по-моєму, я їй теж сподобався. Тільки не питай її про це, гаразд? Бо ж правила пристойності не дадуть їй це визнати. А твій тато ніколи не викликав у мене симпатії. Такий зануда. Я прозивав його дияконом — за його спиною, ясне діло, і тільки з увічливості. І до чого я все це вів? Ага. То як вони поживають?
— Добре.
— Досі одружені?
Я кивнула, але його запитання мене спантеличило. Хіба могло бути по-іншому?
— Вони ж ніколи не крутили романів на стороні, правда?
— Мої батьки? Романів? Ясно, що ні.
— Тоді їм, мабуть, бракує новизни в житті, правда?
— Ем-м-м…
— Ти бувала в Каліфорнії, Вівіан? — на щастя, він змінив тему.
— Ні.
— То мусиш якось приїхати. Тобі сподобається. Там найсмачніший апельсиновий сік. І погода фантастична. Людям зі Східного узбережжя, як-от нам з тобою, там добре живеться. Каліфорнійці вважають нас страх якими вишуканими. Кожен із них готовий усе на світі віддати, аби лиш ми ходили в його забігайлівку й він міг величати її рестораном, а не дірою. Тільки скажи, що ти вчилася в пансіоні і що твої предки прибули до Нової Англії на «Мейфлавері» — і на тебе дивитимуться як на одну з династії Плантагенетів. Заговори до них зі своїм аристократичним акцентом — і вони принесуть тобі на блюдці ключі від міста. А коли якийсь чоловік вміє порядно грати в теніс чи в гольф, то кар’єра йому, вважай, забезпечена. Ну хіба він любить за комір закласти.
Для мене то була аж надто жвава розмова як на сьому ранку після святкування мого дня народження. Напевно, я просто витріщилася на дядька Біллі та кліпала очима, хоча й намагалася стежити за ходом його думок.
Невже я справді мала аристократичний акцент?
— Чим ти себе розважаєш у «Лілеї», Вівіан? — запитав він. — Знайшла якесь корисне заняття?
— Я шию, — відповіла я. — Створюю костюми.
— Мудро робиш. З таким умінням ти завжди знайдеш собі роботу в театрі, та й вік на нього не впливає. Основне — не будь акторкою. А твоя гарнюня подружка? Вона грає на сцені?
— Селія? Вона артистка.