— Дякую. Страшенно мило з твого боку. Але якби мене треба було рятувати, Біллі, я б тебе повідомила. Можеш не сумніватися. Ти був би чотирнадцятим чи п’ятнадцятим у списку людей, яким би я подзвонила.
Він широко усміхнувся:
— То я ще в списку!
Тітка Пеґ запалила цигарку й дала її мені, потім запалила ще одну для себе.
— Над чим ти зараз працюєш у тому своєму Голлівуді?
— Над різними дурничками. На всьому, що я пишу, можна гордо ставити штамп БЩ — бозна-що. Я вже знудився. Але мені добре платять. Цього вистачає для комфортного життя. У мене ж звичайні потреби.
Тітка Пеґ розреготалася.
— Звичайні потреби. У тебе звичайні потреби. Я в курсі, Біллі, що ти відрікся від земного життя. Скоро ченцем станеш.
— Ти ж знаєш, що я людина зі скромними смаками, — мовив дядько Біллі.
— Каже той, хто приходить на сніданок одягнутий так, ніби на лицарську посвяту. Той, що має будинок у Малібу. Скільки там у тебе басейнів, ану нагадай?
— Жодного. Я ходжу плавати до Джоан Фонтейн.
— І що вона з того має?
— Моє приємне товариство.
— О Господи, Біллі, вона ж заміжня. За Браяном. Твоїм другом.
— Я обожнюю заміжніх жінок, Пеґ. Ти ж знаєш. В ідеалі тих, які щасливі у шлюбі. Щаслива заміжня жінка — найвірніша подруга чоловіка. Не хвилюйся, Пеґсі: Джоан — просто моя товаришка. А Браяну Агерну нічого не загрожує від таких, як я.
Я все зиркала то на тітку Пеґ, то на дядька Біллі, то знов на тітку Пеґ, намагаючись уявити цих двох як закохану пару.
Отак і не скажеш, що вони могли бути разом, проте їхня розмова аж іскрила дотепами й гострими слівцями. Кпини, оті ущипливі «ти ж знаєш», нероздільна увага, яку вони дарували одне одному. У тому, що вони були близькі, сумнівів не виникало, але ким вони були в отій близькості? Коханцями? Друзями? Братом і сестрою? Ворогами? Хтозна. Я покинула спроби це з’ясувати і просто спостерігала, як між ними пролітали блискавки.
— Я б хотів трохи побути з тобою, Пеґсі, поки я тут, — сказав дядько Біллі. — Ми так давно не були разом.
— Що то за одна? — запитала тітка Пеґ.
— Хто? Ти про кого?
— Та жінка, яка тебе покинула, що ти аж засумував за мною. Ну ж бо, кажи вже: хто та міс Біллі, яка отак взяла й пішла від тебе?
— Ображаєш. Я думав, ти знаєш мене краще.
Тітка Пеґ мовчки дивилася на нього, чекаючи.
— Ну якщо тобі вже так цікаво, — сказав дядько Біллі, — то її звали Камілла.
— Танцюристка, насмілюся припустити, — мовила тітка Пеґ.
— Ха! А от і ні! Плавчиня! Вона виступає в шоу русалок. Кілька тижнів у нас все йшло серйозно, а потім вона вирішила звернути на іншу стежку в житті й більше не приходить.
Тітка Пеґ розсміялася.
— Все йшло серйозно. Кілька тижнів! Ти взагалі чуєш себе?
— Погуляймо собі, поки я тут, Пеґсі. Тільки ти і я. Нехай ті джазові музиканти помарнують на нас свій хист. Ходімо в ті бари, куди ми з тобою колись вчащали — у ті, що зачиняються о восьмій ранку. Без тебе туди нема чого йти. Вчора я зайшов у «Ель-Морокко» і так розчарувався. Ті самі люди, що й завжди, теревенять про одне й те саме.
Тітка Пеґ усміхнулася.
— Тобі пощастило: живеш у Голлівуді, де завжди цікаво й де завжди теревенять про різне! Ні, ні, ні. Нікуди ми не підемо, Біллі. Я вже не така витривала. Та й стільки пити я більше не можу. Ти ж знаєш.
— Та невже? Ти хочеш сказати, що ви з Олів не напиваєтеся разом?
— Я розумію, що ти жартуєш, але раз ти вже спитав, то я відповім — ні. Тепер усе по-іншому: я намагаюся напитися, а Олів намагається не дати мені цього зробити. Мені так підходить. Не знаю, що їй з того, але я дуже рада, що вона мене пильнує, як та сторожова собака.
— Послухай, Пеґ, дай хоч допоможу тобі з виставою. Ти ж знаєш, що оцій купі сторінок до сценарію як до неба рачки, — дядько Біллі постукав наманікюреним нігтем по нещасному записнику містера Герберта. — Так само ти в курсі, що Дональд ніяк не зможе зліпити з цього сценарій, хоч як старатиметься. Ну не витисне він його з себе. Дай мені засісти за нього зі своєю друкарською машинкою і великим синім олівцем. Ти ж знаєш, що в мене вийде. Зробімо з цього чудесну виставу. Даймо Едні роль, гідну її таланту.
— Цить, — тітка Пеґ затулила лице руками.
— Ну ж бо, Пеґ. Ризикни.
— Тихо, — сказала вона. — Я щосили намагаюсь подумати.
Дядько Біллі замовк і став чекати.