— Я не можу тобі заплатити, — врешті глянула на нього тітка.
— Я вмію бути багатим і при цьому ні від кого не залежати, Пеґ. Цей талант у мене був завжди.
— Ти не можеш володіти правами на те, що ми тут ставимо. Олів цього не потерпить.
— Забирай їх усіх собі, Пеґ. Може, тобі навіть вдасться заробити на цій затії мішок грошей. Слухай, дай мені тільки написати для тебе сценарій, і якщо він вийде такий блискучий, як я собі задумав, ти заробиш стільки грошей, що твоїм нащадкам більше ніколи не доведеться працювати.
— То хіба напишеш на папірці, що не сподіваєшся нічого на цьому заробити. Олів наполягатиме. І ставити виставу нам доведеться, виходячи з мого бюджету, а не з твого. Я не хочу знов мати діло з твоїми грошима. Це завжди закінчується погано. Ось такі мої правила, Біллі. Інакше Олів не дозволить тобі тут тинятися.
— Хіба то не твій театр, Пеґ?
— У принципі, так. Але без Олів я не дам ради. Ти ж знаєш. Вона незамінна.
— Незамінна, але набридлива.
— Може, й так, а от ти — якраз навпаки. Олів мені потрібна. А ти — ні. І в цьому ви завжди відрізнялися.
— Ох уже та Олів! Олів і її довговічність! Я ніколи не розумів, що ти в ній побачила. Хіба те, що вона біжить задовольняти кожну твою примху. Напевно, це тобі подобається. А від мене ти, я так розумію, відданості не дочекалася. Ту Олів, як шафу, з місця не зрушиш. Тільки вона мені не довіряє.
— Так-так. Усе, що ти кажеш, — чиста правда.
— Ні, ну справді, Пеґ, — я не розумію, чому та жінка мені не довіряє. Я ж дуже, дуже, дуже надійна людина.
— Що більше тих «дуже», Біллі, тим ненадійнішою людиною ти здаєшся. Ти ж це знаєш, правда?
Дядько Біллі засміявся.
— Знаю, знаю. Але ж і ти, Пеґ, добре знаєш, що я можу нашкрябати цей сценарій лівою рукою, а правою в той час грати в теніс і ще й підбивати м’ячика носом, мов тюлень у цирку.
— І при цьому не пролити ні краплі свого віскі.
— Твого віскі, — виправив її дядько Біллі й підняв склянку. — Я знайшов його у твоєму барі.
— Добре, що це ти його знайшов о такій годині, а не я.
— Я хочу побачити Едну. Вона вже прокинулася?
— Вона так рано не встає. Хай спить. У її країні війна, та й, крім того, вона недавно втратила свій будинок і все, що мала. Їй варто трохи відпочити.
— Тоді я повернуся пізніше. Піду до клубу, прийму душ, відпочину, повернуся сюди й візьмемося до справи. Ой, геть забув: дякую, що віддала мої апартаменти! Твоя небога та її дівчина вкрали моє ліжко й розкидали свою білизну по моїх розкішних кімнатах, якими я так ні разу й не скористався. Там так тхне, ніби на парфумерній фабриці вибухнула бомба.
— Вибачте… — почала було я, але вони обоє махнули на мене рукою: мовчи, мовляв. Напевно, це не було варте уваги.
Хоч я відчувала, що навіть я не була варта уваги, коли тітка Пеґ і дядько Біллі отак не зводили очей одне з одного. Мені пощастило, що я взагалі там сиділа. Тож я вирішила, що краще триматиму рота на замку, щоб сидіти й далі.
— А що в неї за чоловік, до речі? — поцікавився дядько Біллі.
— В Едни? Тупий і бездарний, а взагалі може бути, — відповіла тітка Пеґ. — І ще такий гарний, що це аж насторожує.
— Ага, я чув. Бачив, як він грає, якщо то взагалі можна назвати грою. У «Брамі полудня». У нього погляд порожній, як у телиці, але в тому шовковому шарфі він виглядав на мільйон баксів. А що він за людина? Зраджує її чи ні?
— Ніколи не чула, щоб він її зраджував.
— Чудово, еге ж? — сказав дядько Біллі. Тітка Пеґ усміхнулася.
— Та це просто дивовижно, правда, Біллі? Уяви собі! Подружня вірність! Ясно, що чудово. Міг і хтось гірший трапитися.
— Колись, може, і трапиться, — зауважив дядько Біллі — Вона думає, що він талановитий актор. Ось у чому проблема.
— Він не представив світу жодного доказу свого таланту.
-- Словом, ми справді повинні дати йому роль у виставі.
Тітка Пеґ посміхнулася. Цього разу сумно.
— Якось незвично чути від тебе «ми».
— Чому це? Страшенно люблю це слово, — вишкірився він.
— До того часу, поки не розлюбиш і не втечеш, — сказала тітка. — Ти справді хочеш долучитися до цієї затії, Біллі? Чи як тільки тобі набридне, ти заскочиш на найближчий потяг до Лос-Анджелеса?
— Хочу, якщо ти не проти. Я буду чемний. Поводитимусь як той в’язень, якого випустили під чесне слово за хорошу поведінку.
— Було б добре, якби ти весь час так поводився. І так — Артур Вотсон повинен грати в цій виставі. Мусиш придумати, як його залучити. Він вродливий і не дуже розумний чоловік, тому дай йому відповідну роль — вродливого, не дуже розумного чоловіка. Ти ж сам навчив мене такого правила, Біллі: треба працювати з тим, що є. Як ти любив казати на гастролях? «Якщо в нас є тільки товстунка і драбина, то таку п’єсу — “Про товстунку і драбину” — я й напишу».