— Ти ще досі цього не забула! — здивувався дядько Біллі. — «Про товстунку і драбину» — не така вже й погана назва для п’єси, якщо я справді сам її вигадав.
— Ти справді сам її вигадав. Як завжди.
Дядько Біллі накрив її долоню своєю. Тітка не заперечувала.
— Пеґсі, — сказав він, і те слово — судячи з того, як він його вимовив, — містило в собі не одне десятиліття кохання.
— Вільяме, — сказала вона, і те слово — судячи з того, як вона його вимовила, — так само містило в собі не одне десятиліття кохання. І не одне десятиліття роздратування теж.
— Олів не дуже сердиться, що я тут? — запитав він.
Вона забрала руку.
— Зроби нам одну послугу, Біллі. Перестань вдавати, нібито тебе це турбує. Я люблю тебе, але ненавиджу, коли ти вдаєш, що тобі не байдуже.
— Знаєш, що я тобі скажу? — відповів він. — Мені зовсім не байдуже, хоч багато хто в це й не вірить.
Розділ дванадцятий
Не минуло й тижня після його приїзду, як Біллі Б’юелл написав сценарій «Міста дівчат».
Для сценарію тиждень — це мізерно короткий термін, принаймні так мені казали, однак дядько Біллі працював над ним цілодобово: сидів за нашим кухонним столом у хмарі тютюнового диму й тарабанив на друкарській машинці, аж поки не закінчив. Що завгодно кажіть про Біллі Б’юелла, але той чоловік умів швидко щось наклацати. Крім того, від мук творчості він, схоже, зовсім не страждав — жодної тобі зневіри в собі, жодної вирваної волосини. Він навіть не зупинявся, аби подумати. Принаймні так здавалося. Сидів собі у своїх елегантних вовняних штанах, сніжно-білому кашеміровому светрі й чистесеньких світло-бежевих туфлях, пошитих на замовлення у майстерні Максвелла в Лондоні, й любісінько барабанив собі по клавішах, наче слова йому диктувала якась невидима божественна сила.
— У нього колосальний талант, скажу я тобі, — мовила тітка Пеґ, коли ми з нею сиділи одного пообіддя у вітальні, малювали ескізи костюмів і слухали, як дядько Біллі тарабанить на машинці. — Він із тих чоловіків, у чиїх руках усе виглядає просто. Дивишся на нього й думаєш: дійсно, що ж там такого. Ідеї ллються з нього рікою. Тільки є одна проблема: Біллі змусиш сісти за роботу лише тоді, коли для його «роллс- ройса» потрібний новий двигун або коли він повернувся з відпочинку в Італії й помітив, що на його банківському рахунку поменшало грошенят. Колосальний талант — і колосальна схильність до лінощів. Ось яким виростаєш, якщо народжуєшся серед людей, які звикли бити байдики й розважатися.
— То чому він зараз так засів за роботу? — запитала я.
— Без поняття, — відповіла тітка Пеґ. — Може, тому, що любить Едну. Або мене. Або йому щось треба від мене, але ми поки не знаємо що. Або йому стало нудно у тій його Каліфорнії чи навіть самотньо. Не буду аж так глибоко вникати в його мотиви. Хай там як, а я рада, що він за це взявся. Основне — не розраховувати на нього в майбутньому. Під «майбутнім» я маю на увазі «завтра» або «через годину», бо ніколи не відомо, коли він втратить цікавість і втече. Біллі не любить, щоб на нього розраховували. Якщо мені хочеться трохи від нього відпочити, я просто кажу йому, що він дуже мені для чогось потрібен. Він тут же вилітає за поріг — і наступні чотири роки шукай вітра в полі.
Надрукувавши останнє слово, дядько Біллі сценарію більше не чіпав.
Я не пригадую, щоб він його редагував. Він написав не тільки діалоги і сценічні ремарки, а й слова до пісень, що їх мав скласти Бенджамін.
І то був добрий сценарій — принаймні я так вважала, спираючись на свій куций досвід. Зрештою, навіть мені було очевидно, що дядько Біллі писав легко й дотепно, жваво і життєрадісно. Я розуміла, чому кіностудія «Двадцяте століття Фокс» тримала його у штаті, а Луелла Парсонс якось написала у своїй колонці: «Усе, чого торкається Біллі Б’юелл, має успіх серед глядачів! Навіть у Європі!».
«Місто дівчат» за версією дядька Біллі так і залишилося історією про таку собі місіс Еленору Калевалу — заможну вдову, яка втратила всі статки під час біржового краху 1929 року і, щоб утриматися на плаву, переробила свій маєток на казино та бордель.
Водночас дядько Біллі додав кількох нових цікавих персонажів. У п’єсі з’явилася гонорова донька місіс Калевали — Вікторія (яка на початку вистави мала співати смішну пісеньку «Моя мама возить ром»). А також мисливець за грошима, кузен-аристократ із Англії, голий як бубон — його роль мав зіграти Артур Вотсон, — який намагався затягнути Вікторію під вінець, щоб прибрати до рук її родинний маєток. («Артур Вотсон ніяк не може грати роль американського поліцейського, — пояснив дядько Біллі, коли тітка Пеґ його про це запитала. — У це ніхто не повірить. Він мусить бути йолопом-британцем. Усе одно ця роль йому більше сподобається, бо він зможе одягнути гарний костюм і вдавати з себе велике цабе».)