— Як нічого не потратиш, Олів, то й нічого не заробиш, — зауважив дядько Біллі. — Я тобі позичу.
— Ця ідея мені ще менше подобається, — сказала Олів. — Та й не вірю я тобі. Пам’ятаєш, що сталося в Канзас-Сіті тридцять третього року?
— Ні, не пам’ятаю, — відказав дядько Біллі.
— Ну звісно, що ні, — втрутилася в розмову тітка Пеґ. — А сталося ось що: ти показав мені й Олів дулю з маком. Ми орендували величезну концертну залу для грандіозного спектаклю з піснями й танцями, що його я мала для тебе поставити, ти найняв десятки місцевих, записав усе на моє ім’я, а потім чкурнув у Сен-Тропе на турнір із гри в нарди. Я мусила витратити все до копійки з банківського рахунку нашої трупи, щоб зі всіма розрахуватися, а ти зі своїми грошиками кудись повіявся на цілих три місяці.
— Люди добрі, Пеґсі, таке враження, що то був невідомо який злочин.
— Та я на тебе не ображаюся, звісно, — тітка Пеґ уїдливо посміхнулася. — Знаю, що ти жити не можеш без тих своїх нардів. Проте Олів має рацію. «Лілея» ледве тримається, щоб не залізти в борги. Ми не можемо ризикувати з цією виставою.
— І тут я з вами, ясно, не погоджусь, — мовив дядько Біллі. — Бо якщо ви, леді, бодай раз ризикнете, я допоможу вам створити спектакль, який люди хотітимуть дивитися. А спектаклі, які люди хочуть дивитися, заробляють гроші. Не можу повірити, що через стільки років я мушу нагадувати вам, як працює театр. Тільки, Пеґ, не треба на мене накидатися. Якщо приходить рятівник, у нього не метають стріли.
— «Лілея» не потребує порятунку, — сказала Олів.
— Потребує, Олів, ще й як потребує! — відповів дядько Біллі. — Подивися на цей театр. Тут усе треба ремонтувати й оновлювати. Та у вас тут досі гасові лампи. Щовечора зала заповнена всього на чверть. Вам потрібен хіт. Дайте мені його для вас створити. З Едною ми маємо шанс. Тільки халявити не можна. Якщо до нас прийдуть критики — а я їх точно сюди приведу, — ми не можемо собі дозволити, щоб Една була на висоті, а все решта виглядало задрипано. Ну ж бо, Пеґ, не будь боягузкою. І не забувай: ця вистава не забере в тебе стільки сил, як всі решта, бо я, як у старі добрі часи, допоможу тобі її зрежисувати. Давай, люба, скористайся своїм шансом. Варіантів два: або ти далі ставитимеш свої халтури й повзтимеш у бік банкрутства, або ми влаштуємо щось грандіозне. Раджу таки друге. Ти ж ніколи не трималася за гаманець. Спробуймо. Ще один-єдиний раз.
Тітка Пеґ завагалася:
— Може, наймемо бодай чотирьох додаткових танцюристок і танцюристів, Олів?
— Не піддавайся, Пеґ, — сказала Олів. — Ми навіть двох не можемо собі дозволити. Хочеш, покажу тобі нашу бухгалтерію?
— Ти занадто переймаєшся грошима, Олів, — зауважив дядько Біллі. — Як завжди. Гроші — не найважливіша річ на світі.
— Так казав Вільям Акерман Б’юелл III з Ньюпорта, Род-Айленд, — мовила тітка Пеґ.
— Дай спокій, Пеґсі. Ти ж знаєш, що я ніколи не переймався грошима.
— Еге ж, ти точно ніколи не переймався грошима, Біллі, — сказала Олів. — Точно не так, як переймаємося ними ми — ті, що з якогось дива не народилися у багатій сім’ї. А найгірше те, що через тебе й Пеґ ставиться до них байдуже. Звідси всі наші біди, і я не дозволю, щоб це повторилося.
— Грошей завжди всім вистачало, — відказав дядько Біллі. — Не будь такою капіталісткою, Олів.
Тітка Пеґ розсміялася й навмисно голосно шепнула мені на вухо:
— Твій дядько Біллі вважає себе соціалістом, дитинко. Але я не впевнена, що він розуміє якісь його принципи, крім вільного кохання.
— А ти що про це думаєш, Вівіан? — запитав дядько Біллі, тільки тепер помітивши мене.
Мені зовсім не хотілося, щоб мене втягували в цю розмову. Я почувалась так, ніби слухала, як сваряться мої батьки — тільки цього разу сварилося не двоє, а троє, що ще дужче збивало з пантелику. Звісно, що за останні кілька місяців я не раз чула, як тітка Пеґ та Олів сперечалися через гроші, та коли у суперечку встряв ще й дядько Біллі, усе стало значно гарячіше. За дискусією між тіткою Пеґ та Олів я ще могла встежити, а от дядько Біллі був непередбачуваний.
Рано чи пізно всі діти вчаться делікатно маневрувати між двома сварливими дорослими, але між трьома? То було понад мої сили.
— Як на мене, кожен із вас по-своєму має рацію, — відповіла я.
Напевно, моя відповідь була хибна, бо всі розсердилися — тепер уже на мене.
Урешті-решт зійшлися на тому, щоб найняти ще чотирьох хлопців та дівчат, а рахунок мав оплатити дядько Біллі Це рішення нікого не ощасливило — мій тато назвав би це успішними діловими перемовинами. («Кожен повинен встати з-за стола з думкою, що йому ця оборудка невигідна, — похмуро пояснив він мені одного разу. — Бо в такому разі нікого точно не обвели навколо пальця й нікому не вдалося вирватися далеко вперед».)