Дядько Біллі спробував залучити Олів до прослуховувань, але спроба виявилася даремною. Олів неначе хотіла нас покарати, спостерігаючи за процесом лиш краєм ока. Сиділа собі й читала редакторську колонку в «Гералд Триб’юн».
— Олів, тобі сподобалася он та пташечка? — запитав її дядько Біллі після того, як одна дуже гарна дівчина заспівала для нас одну дуже гарну пісеньку.
— Ні, — Олів навіть не відірвала очей від газети.
— Ну добре, — сказав дядько Біллі. — Нудно було б, якби ми з тобою мали однаковий смак.
— Он та нічого така, — мовила Една, показавши пальцем на тендітну красуню зі смолянисто-чорним волоссям, яка щойно закинула ногу вище за голову так легко, як інша жінка розгортає банного рушника. — На відміну від решти, вона не старається відчайдушно нам сподобатися.
— Хороший вибір, Едно, — похвалив її дядько Біллі. — Мені вона теж подобається. Але ж ти розумієш, що вона виглядає точнісінько так, як ти виглядала років із двадцять тому?
— А й справді, трохи є. Тоді не дивно, що я звернула на неї увагу. Ох, я стара самозакохана зануда.
— Ну, мені подобалася дівчина, яка виглядала так колись, і подобається та, що виглядає так зараз, — мовив дядько Біллі. — Беремо її. І взагалі — нехай усі танцюристки кордебалету будуть невисокі. Такі, як ця дівчина. Мені потрібен табун милих брюнеточок. Не хочу, щоб Една здавалася біля них ліліпуткою.
— Дякую, любий, — сказала Една. — Мені теж цього зовсім не хочеться.
Коли дійшла черга до прослуховувань на головну чоловічу роль, Везунчика Боббі — вуличного хлопчиська, який вчить місіс Калевалу грати в азартні ігри, а в кінці одружується з артисткою, — моя увага дивовижно й несподівано повернулася до мене. Бо тепер на сцені дефілювали молоді красунчики, по черзі співаючи пісню, що її дядько Біллі з Бенджаміном написали для цієї ролі. («Улітку сонце як сія, / Люблю зіграти в кості я, / А дівка як мене не схоче, / То гратиму в них хоч до ночі».)
Мені всі ті хлопці видавалися чудовими, але — як ти вже знаєш — я не надто перебирала чоловіками. А от дядько Біллі відкидав одного за одним. Цей був занизький («Він має цілувати Селію, заради Бога, а Олів точно не дасть нам купити драбину»). Той виглядав надто вже по-американськи («Ніхто не повірить, що вигодуваний на кукурудзі хлопака з Середнього Заходу — нью-йоркський розбишака»). Цей був занадто жіночний («Ми вже маємо одного хлопця, який виглядає як дівчина»). Той — занадто серйозний («Люди, тут вам не недільна школа»).
А тоді десь під вечір з-за куліс вийшов високий, худорлявий, темноволосий молодий чоловік у лискучому костюмі, трохи закороткому на нього, бо не діставав ні до кісточок, ні до зап’ясть. Руки він встромив у кишені, а на голові мав фетрового капелюха, зсунутого набакир. Він жував гумку й, опинившись на середині сцени, навіть не намагався цього приховати. І шкірився так, як той, хто знає, де заховані гроші. Бенджамін почав було грати, але молодик підняв руку — зупинись, мовляв.
— А хто тут за головного? — запитав він, дивлячись на нас.
Почувши його голос — чистий нью-йоркський акцент, різкий, чванливий і трохи іронічний, — дядько Біллі аж випростав спину.
— Вона, — сказав дядько Біллі, тицьнувши пальцем на тітку Пеґ.
— Ні, вона, — відказала тітка Пеґ, показавши на Олів.
Олів не відривала погляду від газети.
— Просто цікаво, для кого мені старатися, — молодик придивився до Олів. — Для тої тітки? То, може, я ліпше не буду починати, а зразу розвернусь і піду собі додому?
Дядько Біллі засміявся.
— Ти вже мені подобаєшся, синку. Як умієш співати, робота твоя.
— Співати я вмію, містере. Цим можете не перейматися. І танцювати вмію. Просто неохота тратити час на співи з танцями, якщо мене не візьмуть і я того всього й так не робитиму. Розумієте?
— Ну тоді я скажу інакше, — відповів дядько Біллі. — Робота твоя. Крапка.
Що ж, на ці слова Олів таки звернула увагу. Вона стривожено підняла голову.
— Але ж ми не чули, як він співає, — зауважила тітка Пеґ. — І невідомо, чи він уміє грати.
— Він ідеально нам підходить, — сказав дядько Біллі. — Повір мені. Нюхом чую.
— Вітаю, містере, — мовив юнак. — Правильний вибір. Я вас не розчарую, леді.
То, Анджело, був Ентоні Я закохалася в Ентоні Роччеллу — не буду тягнути кота за хвіст і вдавати, ніби це не так. А він закохався в мене, нехай і по-своєму, нехай тільки на трохи. А основне, що я зуміла закохатися в нього зі взірцевою спритністю — за якихось кілька годин. (Думаю, ти знаєш, що молодим таке завиграшки. І взагалі, короткі спалахи пристрасного кохання — це природний стан для молоді. Дивно тільки, що це не трапилося зі мною скоріше.)