Щоб отак миттєво в когось закохатися, треба, звісно ж, зовсім не знати людини. Секрет у тому, щоб виокремити в ній якусь захопливу рису, а тоді щосили метнути в неї своє серце, повіривши в те, що її вистачить як основи для тривалого почуття. Для мене такою захопливою рисою стала самовпевненість Ентоні. Її помітила, звичайно, не тільки я — зрештою, саме завдяки зухвалості він отримав роль у нашій п’єсі, — але тільки я закохалася в неї. Звісно, що я бувала у товаристві десятків самовпевнених молодиків, відколи прибула до міста кілька місяців тому (то був Нью-Йорк, Анджело, — тут тільки такі й плодяться), однак самовпевненість Ентоні мала особливу родзинку: йому справді було на все начхати. Усі зарозумілі хлопці, яких я досі зустрічала, любили вдавати із себе байдужих, але все одно відчувалося, що вони чогось хочуть, хоч навіть сексу. Натомість Ентоні нічого не жадав і ні за чим не тужив. Хоч що відбувалося, його все влаштовувало. Виграв він чи програв — його це ніяк не зачіпало. Якщо складалося не по-його, він просто йшов собі геть, незворушно засунувши руки в кишені, щоб спробувати щастя деінде. Байдуже, щó підкидало йому життя — він усе сприймав спокійно: мовляв, буде — то буде, а ні — то ні І до мене він ставився так само. Тож можеш собі уявити, що я не мала іншого вибору, як закохатися в нього по самі вуха.
Ентоні мешкав на четвертому поверсі в будинку без ліфта на Західній Сорок дев’ятій вулиці між Восьмою і Дев’ятою авеню. Ділив квартиру зі старшим братом Лоренцо, який працював шеф-кухарем у ресторані в Латинському кварталі, де Ентоні обслуговував столики, коли не мав роботи в театрі Колись його мати й батько теж мешкали в тій квартирі, але обоє вже померли. Про це Ентоні розповів мені без жодного натяку на відчуття втрати чи смутку. (До батьків він ставився так само: є — то є, нема — то нема.) Ентоні народився й виріс у Пекельній кухні. Він був корінним мешканцем Сорок дев’ятої вулиці. Змалку грав на ній у стикбол, а співати навчився за кілька кварталів звідти у Церкві Святого Хреста. Через кілька місяців я вже знала ту вулицю як свої п’ять пальців. Квартиру, звісно, теж — і досі згадую про неї з теплом і любов’ю, бо саме в ліжку його брата Лоренцо я відчула свій перший оргазм. (Ентоні не мав окремого ліжка — він спав на дивані у вітальні, але ми залюбки гостювали в кімнаті його брата, коли той був на роботі. На щастя, Лоренцо працював до пізнього вечора, даруючи мені вдосталь часу, щоб отримувати насолоду від юного Ентоні).
Я вже казала: щоб стати доброю коханкою, жінка потребує часу, терплячості та дбайливого коханця. Закохавшись в Ентоні Роччеллу, я нарешті отримала всі три необхідні умови.
Ми з Ентоні опинилися в ліжку Лоренцо у вечір нашого знайомства. Коли прослуховування закінчилися, він піднявся нагору підписати контракт і отримати від дядька Біллі копію сценарію. Дорослі позалагоджували свої справи, і Ентоні пішов. Та через кілька хвилин тітка Пеґ попросила мене наздогнати його й поговорити з ним про костюми. Так, мем! — я кинулась виконувати її команду. І ще ніколи не бігла сходами «Лілеї» так швидко.
Я наздогнала Ентоні на тротуарі, схопила його за руку й задихано назвалася.
Чесно кажучи, мені майже не було чого з ним обговорювати. Костюм, у якому він прийшов на прослуховування, цілком міг бути костюмом для вистави. Так, він здавався трохи засучасним як для нашої п’єси, але добре підібрані підтяжки й широка яскрава краватка мали все виправити. Костюм виглядав достатньо дешевим і достатньо гарним — якраз таким, як треба для Везунчика Боббі. І хоч то було не дуже тактовно з мого боку, я сказала Ентоні, що його костюм ідеально пасуватиме для його ролі саме тому, що він дешевий і гарний.
— Ти хочеш сказати, що виглядаю я гарно, але дешево? — запитав він, жартівливо примружившись.
Він мав дуже гарні очі: темно-карі, жваві. Можна було подумати, що він півжиття отак собі жартував. Придивившись ближче, я побачила, що насправді він був старший, ніж виглядав на сцені. Не так вуличний хлопчисько, як стрункий молодий чоловік. Йому було радше двадцять дев’ять, ніж дев’ятнадцять. Просто через худорлявість і безжурну ходу він здавався значно молодшим.
— Можливо, — відповіла я. — Але в цьому нема нічого поганого.
— А ти виглядаєш дорого, — мовив він, повільно оглянувши мене з голови до ніг.
— Але гарно? — запитала я.
— Дуже.
Ми деякий час стояли й мовчки дивилися одне на одного.