І в той час цією людиною був Ентоні Я сп’яніла від кохання. Втратила дар мови. Ентоні просто-таки розтерзав мене. Я ледве могла зосередитись на своїх обов’язках у театрі, бо, відверто кажучи, мені стало на них начхати. І взагалі — я ходила до театру тільки тому, що Ентоні щодня бував там годинами на репетиціях і ми могли побачитися. Мені хотілося одного: крутитися поряд з ним. Після кожної репетиції я чекала на нього як та тютя з полив’яним носом: дріботіла за ним до гримерної, бігла на вулицю купити йому сендвіч із язиком на житньому хлібі. Я хвалилася всім, хто мав силу мене слухати, що в мене є хлопець і що ми разом назавжди.
Як тисячі інших пришелепуватих дівчат в історії людства, я була хвора від кохання й похоті. До того ж я була впевнена, що Ентоні Роччелла їх винайшов.
Та от одного дня Една прийшла до мене на примірку нового капелюха для вистави і між нами відбулася така розмова.
— Ти неуважна. Ця стрічка не того кольору, про який ми говорили, — сказала вона.
— Хіба?
Вона торкнулася яскраво-червоної стрічки й запитала:
— Хіба це схоже на смарагдово-зелений колір?
— Та ні, — відповіла я.
— Це той хлопець у всьому винен, — мовила Една. — Він украв усю твою увагу.
Я не стрималась і усміхнулася:
— Так, то він.
Една теж усміхнулася — щоправда, поблажливо.
— Знай, люба Вівіан: коли ти біля нього, то виглядаєш як та сучка в період тічки.
Я винагородила Едну за щирість, випадково штрикнувши її шпилькою в шию.
— Ой, перепрошую! — скрикнула я. А за що я перепрошувала — за те, що вколола її, чи за те, що була схожа на сучку з тічкою, — сама не знала.
Една спокійно витерла серветкою краплину крові на шиї і сказала:
— Не переймайся. Мене вже не перше штрикають, і, напевно, я на це заслужила. Але послухай мене, серденько, бо я вже така стара, що годжусь на археологічну реліквію і трохи розбираюся в житті. Річ не в тім, що я засуджую твоє кохання до Ентоні. Навпаки, спостерігати, як молода дівчина вперше закохується, — сама насолода. Упадати за хлопцем, як оце ти — дуже мило.
— Ну, він справжня мрія, Едно, — мовила я. — Мрія наяву.
— Ну звичайно, люба. Усі вони такі. Але я маю для тебе одну маленьку пораду. Затягни, звісно ж, того жвавого юнака до свого ліжка і згадай про нього у своїх мемуарах, коли прославишся, але одного нізащо не роби.
Я подумала, що вона зараз скаже: «Не виходь заміж» або «Дивись не завагітній».
Але ні. Едну хвилювало щось інше.
— Не допусти, щоб це знищило наше шоу, — сказала вона.
— Перепрошую?
— На цій стадії підготовки, Вівіан, ми всі розраховуємо, що кожен із нас виявлятиме певну розважливість і фаховість. Може, тобі здається, що ми тут цілими днями розважаємося — а ми таки розважаємося, — але на кону стоїть багато всього. Твоя тітка вкладає в цю виставу все, що має — своє серце, свою душу і всі свої гроші теж, — і зовсім не хочеться, щоб через нас усе пропало. Люди театру солідарні, Вівіан. Ми намагаємося не нищити одне одному спектаклі й не руйнувати одне одному життя.
Я не зрозуміла, про що вона каже, і, мабуть, це було написано на моєму лиці, бо Една спробувала пояснити ще раз.
— Ось до чого я веду, Вівіан: якщо ти закохалася в Ентоні — добре, хай так і буде, бо хіба можна звинувачувати тебе за твої скромні походеньки? Тільки пообіцяй мені, що не покинеш його, поки вистава йтиме на сцені. Він хороший актор — значно ліпший за пересічного — і він потрібен у цій п’єсі. Я не хочу, щоб усе полетіло шкереберть. Якщо один із вас розіб’є другому серце, я втрачу не тільки прекрасного партнера, а й до біса вправну кравчиню. А мені потрібні ви обоє, і то з головами на плечах. Твоїй тітці ви теж потрібні.
Напевно, я й досі витріщалася на неї як вівця на нові ворота, бо вона сказала:
— Добре, поясню ще простіше, Вівіан. Як любив казати мій колишній чоловік, той найгірший, режисер: «Живи, як собі хочеш, цукерочко, але не спаскудь клятий спектакль».
Розділ п’ятнадцятий
Репетиції «Міста дівчат» були у розпалі. Прем’єру призначили на 29 листопада 1940 року. Ми вирішили стартувати у тиждень після Дня подяки, щоб затягнути до себе святковий натовп.