Чоловік Едни нічого не вмів. Ні грати — він навіть своїх слів запам’ятати не міг! — ні співати. («Його спів дарує рідкісну нагоду позаздрити глухим», — висловив свій вердикт дядько Біллі.)
З його танцями, якщо їх узагалі можна було назвати цим словом, усе було не так. Він рухався сценою так незграбно, що здавалося, наче от-от щось перекине. Я дивувалась, як йому взагалі вдавалося колись теслярувати і не відпиляти собі випадково руки. Але треба віддати йому належне: у парадному костюмі, циліндрі й фраку Артур справді виглядав надзвичайно вродливо, але це все, що я можу сказати про нього доброго.
Коли стало очевидно, що Артур не впорається зі своєю роллю, дядько Біллі як міг поскорочував його репліки, щоб той горопашний не заплутався на середині речення. (Наприклад, його вступну репліку «Я — Барчестер Гедлі Вентворт, кузен у третіх вашого покійного чоловіка, п’ятий граф Еддінґтона» він скоротив до: «Я ваш кузен із Англії».) Він також викинув його сольний номер. І танцювальний теж — той, де Артур мав танцювати з Едною, намагаючись спокусити її героїню, місіс Калевалу.
— Вони танцюють так, ніби перший раз одне одного бачать, — сказав дядько Біллі до тітки Пеґ, врешті облишивши ідею з танцем. — Повірити не можу, що вони одружені.
Една намагалася допомогти своєму чоловікові, але той не хотів слухати її порад і ображено фиркав, коли вона намагалася бодай якось поліпшити його виступ.
— Я ніколи не можу зрозуміти, про що ти кажеш, люба, і вже, напевно, не зрозумію! — гаркнув він якось на неї, коли Една старалася всоте пояснити йому різницю між правим і лівим боком сцени.
Але найдужче всіх дратувало, коли Артур не міг стриматися і починав підсвистувати у такт музиці, що лунала з оркестрової ями.
Навіть коли він був на сцені в образі свого персонажа.
Зупинити його не міг ніхто. Урешті-решт одного пообіддя дядько Біллі не витримав і закричав:
— Артуре! Твій герой не чує музики! Це мелодія з клятої увертюри!
— Ясно, що чує! — заперечив Артур. — Та ж чортові музиканти сидять у мене під носом!
Дядько Біллі, якому той уже допік до живих печінок, прочитав йому лекцію про різницю між дієгетичною музикою (тією, яку чують актори на сцені) й недієгетичною (тією, яку чують тільки глядачі).
— Говори по-людськи! — урвав його Артур.
Дядько Біллі спробував ще раз:
— Ну от уяви собі, Артуре, що ти дивишся вестерн, у якому грає Джон Вейн. Ось той Джон Вейн їде собі, сам-один, верхи на коні якимсь узгір’ям і раптом починає насвистувати музичну тему до фільму! Розумієш, наскільки це безглуздо?
— Та тепер, я так бачу, навіть посвистіти не можна, щоб на тебе відразу не напали, — пирхнув Артур.
(Пізніше я чула, як він запитав одну з танцюристок: «А що воно таке, до дідька, те узгір’я?».)
Я дивилась на Едну й Артура Вотсонів і хоч убий не могла уявити, як вона його терпить.
На думку спадало тільки одне пояснення: Една всім серцем любила красу, а Артур був, безперечно, красивий. (Він скидався на Аполлона, якби той Аполлон був сусідським м’ясником, проте, без сумніву, він був гарний.) До певної міри, це здавалося логічним, бо в житті Едни все було красиве. Я вперше бачила жінку, яка аж так дбала про естетику. Уперше бачила жінку, яка завжди виглядала вишукано, а бачила я її в різний час дня і ночі. (Щоб виглядати бездоганно доглянутою навіть за сніданком чи на самоті у власній спальні, потрібно чимало зусиль і завзяття, але така вже Една була — завжди готова викластися на всі сто.) Її косметика була красива. Мініатюрна шовкова торбинка, в якій вона тримала монети, — красива. Вона красиво декламувала свої репліки і красиво співала на сцені. Красиво складала рукавички. Вона була шанувальницею і водночас джерелом істинної краси у всіх її виявах.
Чесно кажучи, мені здається, що Една любила перебувати в нашому із Селією товаристві почасти тому, що ми теж були красиві. Вона не сприймала нас за своїх суперниць — як, мабуть, сприймало б багато немолодих жінок. Навпаки, ми начебто додавали їй енергії та натхнення. Пам’ятаю, як одного дня ми втрьох ішли вулицею — Една між нами. Раптом вона вхопила мене й Селію попідруч і, усміхнувшись, сказала: «Коли я йду отак по місту між вами, двома високими молодими леді, то почуваюся наче перлина між двох мерехтливих рубінів». До прем’єри залишився тиждень, а ми всі гуртом захворіли. Застудились, а половина дівчат із кордебалету ще й підхопила кон’юнктивіт, скориставшись зараженою тушшю для вій, однією на всіх. (Друга половина дістала лобкові воші, бо дівчата обмінювалися спіднім від костюмів, хоч я сто разів наказувала їм такого не робити.) Тітка Пеґ хотіла дати всім виконавцям вихідний, щоб відпочити й підлікуватись, але дядько Біллі не хотів про це чути.