Обидві гиркалися отак не один день, але критичний момент настав, коли Олів одного дня увірвалася на репетицію і, перебивши тітку Пеґ — та якраз пояснювала одній із танцівниць, де вона має стояти, — заявила:
— Я щойно з друкарні. Щоб надрукувати п’ять тисяч тих ваших нових квитків, треба викласти двісті п’ятдесят доларів. Я платити за це не буду.
Тітка Пеґ крутнулася і як рикнула:
— Курва! Олів! Скільки ще я маю тобі платити, щоб ти перестала трахати мій мозок з тими грошима?
У театрі запала тиша. Хто де стояв, там і завмер.
Може, ти пам’ятаєш, Анджело, який сильний ефект справляла колись лайка в нашому суспільстві до того, як усі дорослі й діти ще до сніданку почали лаятися по десять разів.
Так, колись лайливі слова мали велику силу. А щоб вони вилітали з рота порядної жінки? То було просто немислимо.
Навіть Селія не казала так — «трахати». Навіть дядько Біллі. (Я, звісно, казала, але тільки в інтимній атмосфері на ліжку брата Ентоні, і то тільки тому, що Ентоні змушував мене так казати, перш ніж кохатися зі мною, і я червоніла щоразу, як вимовляла це слово.)
Але щоб отак його прокричати?
Я ще ніколи такого не чула.
І навіть встигла здивуватися, де моя чемна тітонька Пеґ навчилася лаятись, хоча коли піклуєшся про поранених солдатів на фронті траншейної війни, наслухаєшся, мабуть, ще й не такого.
Олів заціпеніла з рахунком у руці. Вона мала такий вигляд, ніби їй щойно вліпили ляпаса, і якось аж лячно було бачити в такому стані людину, яка звикла всіма командувати. Вона затулила рота рукою, а її очі наповнилися слізьми.
Вираз тітки Пеґ тут же пом’якшав — стало соромно за себе.
— Вибач, Олів! Будь ласка, вибач. Я не хотіла. Ото я дурна.
Вона ступила крок у бік своєї секретарки, але та похитала головою й кинулась за сцену. Тітка Пеґ побігла за нею.
Усі решта стояли й ошелешено перезиралися. У залі повисла важка, мертвотна атмосфера.
Една оговталася першою, і тут, напевно, не було нічого дивного.
— Пропоную ось що, Біллі, — спокійно сказала вона. — Попроси дівчат, хай ще раз станцюють той номер із самого початку. Думаю, Рубі вже знає, де має стояти. Правда, серденько?
Мініатюрна танцюристка мовчки кивнула.
— З самого початку? — трохи невпевнено перепитав дядько Біллі. Він ще ніколи не виглядав так зніяковіло.
— Так, зі самого початку, — повторила Една, як завжди, врівноважено. — І ще, Біллі: нагадай, будь ласка, виконавцям, щоб зосередилися на своїх ролях і на завданні. Тоді взагалі буде ідеально. І пильнуймо, щоб настрій був веселий. Я знаю, що ви всі втомлені, але у вас усе вийде. Тепер ви самі бачите, мої друзі: ставити комедію важко.
Історія з квитками стерлася б із моєї пам’яті, якби не один випадок.
Того вечора я, як завжди, пішла до Ентоні, готова до своєї щовечірньої чуттєвої оргії. Але його брат Лоренцо прийшов з роботи немилосердно рано — опівночі — і мені довелося розчаровано чалапати назад до «Лілеї», почуваючись так, наче мене прогнали. А ще я розсердилася, бо Ентоні не захотів провести мене додому. Але такий він уже був. Той хлопець мав багато першокласних рис, але ґречність до них не належала.
Ну гаразд, може, у нього була тільки одна першокласна риса.
Хай там як, а я повернулася до «Лілеї» схвильована й неуважна, та ще й, по-моєму, у блузці навиворіт. Піднімаючись сходами на третій поверх, я почула музику. Бенджамін грав на роялі. То був «Зоряний пил» у дуже меланхолійному виконанні — я ще ніколи не чула, щоб ця пісня звучала так повільно й щемко. Хоч і давня та надто солодкава, вона завжди була однією з моїх улюблених. Я прочинила двері до вітальні — легенько, щоб не перебити. У кімнаті світилася тільки невеличка лампа над роялем. За інструментом сидів Бенджамін і грав так м’яко, що його пальці ледь-ледь торкалися клавіш.
А в напівмороці посеред вітальні були тітка Пеґ та Олів.
Вони танцювали. То був повільний танець — радше погойдування в обіймах одна одної. Олів притулилась лицем до грудей тітки Пеґ, а тітка Пеґ сперлася щокою на її маківку. Обидві міцно заплющили очі. Вони горнулися одна до одної, злившись у мовчазному пориві. Хоч у якому світі вони перебували — хоч у якій були епосі, хоч які спогади переживали, хоч яку історію сплітали докупи в міцних обіймах, — то був тільки їхній світ. Вони були разом: де завгодно, але точно не тут.
Я завмерла на місці, спостерігаючи за ними. Я не розуміла, що бачу, і водночас не могла не розуміти.