За якийсь час Бенджамін зиркнув на двері й помітив мене. Не знаю, як він відчув мою присутність. Він далі грав, і вираз його обличчя не змінився, але він не зводив з мене очей. Я теж не зводила. Мабуть, чекала якогось пояснення чи вказівки, але ні того, ні того не було. Бенджамінів погляд неначе прикував мене до порога. Щось у його очах немовби застерігало: «Не смій заходити в цю кімнату».
Я боялася поворухнутись, щоб не зчинити гамору й не привернути до себе увагу тітки Пеґ та Олів. Не хотілося збентежити їх чи осоромити себе. Та коли я відчула, що пісня добігає кінця, у мене не залишилося вибору: або я вислизну геть, або мене піймають на гарячому.
Тож я позадкувала й легенько причинила за собою двері. Бенджамін пильно дивився на мене — чекав, коли я заберуся геть, щоб зіграти останню журливу ноту.
Наступні дві години я просиділа в цілодобовому дайнері на Таймс-сквер, не впевнена, чи можна вже вертатися додому. Я не знала, куди ще податися. До Ентоні я піти не могла і досі відчувала на собі пронизливий Бенджамінів погляд, який застерігав мене, щоб я не переступила поріг — мовляв, не зараз, Вівіан.
Я вперше опинилася в нічному місті сама, і мені було дуже страшно, хоч я й старалася про це не думати. Я не знала, що робити, коли поряд не було нікого з моїх провідників: ні Селії, ні Ентоні, ні тітки Пеґ. Як бачиш, тоді я ще не стала справжньою мешканкою Нью-Йорка. Я далі була туристкою. Справжньою нью-йоркеркою стаєш допіру тоді, як умієш сама давати собі раду в місті. Отож я подалася до найяскравіше освітленого місця, яке змогла знайти, де втомлена стара офіціантка без жодного кривого слова ще і ще доливала кави у моє горня. Я спостерігала, як за сусіднім столиком сварилися моряк із дівчиною.
Обоє були п’яні. Сперечалися через якусь Міріам. У дівчини вона викликáла підозру, моряк її захищав. Обоє палко доводили, що правда на їхньому боці. Я вірила то морякові, то дівчині, то знов морякові. Та перш ніж оголосити свій вердикт — зрадив вояк свою кохану чи ні, — я мусила побачити, яка та Міріам із себе.
Невже тітка Пеґ та Олів лесбійки?
Та ні, такого бути не могло. Тітка Пеґ була заміжня. А Олів була… Олів. Такою собі безстатевою істотою. Олів складалася з нафталінових кульок. Але як ще можна було пояснити, чому дві немолоді жінки так міцно обіймалися в темряві, тоді як Бенджамін грав для них найсумнішу на світі любовну мелодію?
Я пам’ятала, що того дня вони посварилися, але хіба так миряться із секретаркою? Я була далека від ділового світу, але їхні обійми зовсім не були схожі на обійми ділових партнерок.
Та й подружки зазвичай так не обіймаються. Я щоночі спала в ліжку з жінкою — і не просто з якоюсь там жінкою, а з однією з найбільших красунь Нью-Йорка, — але ми так не обіймалися.
А якщо вони таки були лесбійками, то відколи? Олів працювала з тіткою Пеґ ще з часів Першої світової. Вона познайомилася з нею раніше за дядька Біллі. То це новий поворот у їхніх стосунках чи так було завжди? Хто про це знав? Цікаво, чи Една знала? А мої родичі? А дядько Біллі Бенджамін точно був у курсі. У тій сцені його здивувало тільки одне — моя присутність. Чи він часто грав отак на роялі, щоб вони могли потанцювати? Що взагалі відбувалося в театрі за зачиненими дверима? То, може, ось у чому справжня причина постійних сварок і напруги між дядьком Біллі, тіткою Пеґ та Олів? Може, насправді вони не сперечалися через гроші, пиятику чи владу, а конкурували через секс? (Подумки я метнулася до того дня, коли дядько Біллі сказав Олів під час прослуховувань: «Нудно було б, якби ми з тобою мали однаковий смак». І говорив він про жінок.) Невже Олів Томпсон — з її вовняними костюмами цеглиною, моральним лицемірством і міцно стуленим ротом — суперниця Біллі Б’юелла?
Як узагалі хтось міг тягатися з таким як Біллі Б’юелл?
Я згадала, як Една сказала про тітку Пеґ: «Тепер вона цінує відданість більше, ніж веселощі».
Що ж, Олів була їй віддана. Без жодних сумнівів. А якщо когось не цікавили веселощі, ліпшої пари було не знайти.
Я ніяк не могла втямити, що це все означало.
Я пішла додому десь о пів на третю.
Обережно прочинила двері до вітальні, але там нікого не було. Світло не горіло. Недавня сцена видалася мені нереальною, але я досі бачила перед собою тіні двох жіночих постатей, які танцювали посеред кімнати.
Я прослизнула до своєї спальні, а за кілька годин прокинулася, відчувши знайоме хмільне тепло Селії, яка впала поруч зі мною на матрац.
— Селіє, — прошепотіла я, коли вона вмостилася коло мене. — Я хочу тебе щось запитати.
— Я сплю, — пробурмотіла вона в’язким голосом.