Я штурхнула її, поторсала за плече — Селія, застогнавши, повернулась до мене, і я запитала ще раз, уже голосніше:
— Ну послухай, Селіє. Це важливо. Не спи. Скажи мені: тітка Пеґ — лесбійка?
— А пес — це тварина? — відповіла Селія й тут же захропіла.
Розділ шістнадцятий
Цитата з рецензії Брукса Аткінсона на спектакль «Місто дівчат» у газеті «Нью-Йорк Таймс» від 30 листопада 1940 року:
Навіть якщо цій виставі бракує реалістичності, то шарму їй, без сумніву, вистачає. Тексти гострі й дотепні, трупа практично у всьому бездоганна… Та найбільша насолода від «Міста дівчат» у тому, що це рідкісна нагода поспостерігати за роботою Едни Паркер Вотсон.
Ця уславлена британська акторка володіє талантом до комічного, що його не очікуєш від знаної трагедійної актриси. Дивитися, як місіс Вотсон відступає вбік, щоб оцінити комічний балаган, у якому раз по раз опиняється її героїня, — суцільне задоволення. Її реакції такі розкішно іронічні й делікатні, що так і уявляєш, як вона переможно спускається зі сцени, акуратно затиснувши під пахвою цей милий невинний памфлет.
Прем’єра викликáла страх і суперечки.
Дядько Біллі подбав про глядачів — запросив давніх друзяк і пустодзвонів, колумністів і колишніх коханих, рекламних агентів, критиків і газетярів, яких знав особисто або завдяки їхній репутації. (А він знав усіх.) Тітка Пеґ та Олів були страшенно проти цієї ідеї — Я не впевнена, чи ми готові до такого, — сказала тітка Пеґ голосом жінки, яка панікує, бо щойно дізналася, що її чоловік запросив на вечерю свого начальника й очікує, що вона за годину-дві зготує бездоганну вечерю.
— Значить, треба підготуватися, — відповів дядько Біллі. — Через тиждень прем’єра.
— Я не хочу бачити в цьому театрі критиків, — мовила Олів. — Терпіти їх не можу. Вони такі черстві.
— Ти хоч трохи віриш у наш спектакль, Олів? — запитав дядько Біллі. — Він тобі подобається взагалі?
— Ні, — відповіла вона. — Тільки деякі місця.
— Не можу не спитати, хоч і пошкодую: і що ж це за місця?
Олів задумалась.
— Увертюра, у принципі, непогана.
Дядько Біллі закотив очі на лоба.
— Одна біда з тобою, Олів.
Тоді він обернувся до тітки Пеґ.
— Ми повинні ризикнути, люба. Нехай про нас дізнаються люди. Я не хочу, щоб на прем’єрі єдиною важливою персоною в залі був я.
— Дай нам хоч тиждень, щоб попідтягувати хвости, — попросила тітка Пеґ.
— Яка різниця, Пеґсі? Якщо наш спектакль — бомба, то він нею лишиться і через тиждень, з хвостами чи без. Пропоную відразу перевірити, змарнували ми час і гроші чи ні У залі мусять сидіти серйозні люди, інакше нічого з того не вийде. Ми маємо подбати про те, щоб їм сподобалася вистава і щоб вони порадили своїм друзям прийти й подивитися її. Так воно працює. Олів не дає мені ні копійки на рекламу, отож треба самим зчинити трохи галасу. Що скоріше ми розпродамо всі квитки, то скоріше Олів перестане витріщатися на мене як на вбивцю. А як ми можемо продати всі квитки, якщо люди не знають, що ми взагалі тут є?
— Мені здається, що то негарно: запрошувати друзів попрацювати — і чекати, що вони задарма забезпечать тобі рекламу, — сказала Олів.
— Тоді як ти збираєшся повідомити людей про наш спектакль? Може, хочеш, щоб я начепив на себе афішу і стовбичив з нею на розі?
Судячи з виразу лиця Олів, вона була явно не проти.
— Основне, щоб на афіші не було написано «Кінець близько», — зауважила тітка Пеґ, яка, схоже, не сумнівалася, що кінець таки настане.
— Агов, Пеґсі, — сказав дядько Біллі, — куди поділася твоя впевненість? Є ще порох у порохівницях. Ти й сама це добре знаєш. І знаєш, що спектакль удасться. Ти ж це нюхом чуєш, як і я.
Однак тітка Пеґ не заспокоїлася.
— Ти вже стільки разів казав мені, що я щось там нюхом чую. Але переважно я чула хіба те, що згубила гаманця.
— Скоро я зроблю так, що твій гаманець тріщатиме від грошей, леді, — сказав дядько Біллі. — От побачиш.
Джером Гейвуд Браун для видання «НьюЙорк Пост»:
Една Паркер Вотсон віддавна вважається перлиною британської сцени, та коли переглядаєш «Місто дівчат», шкодуєш, що вона не осяяла наші береги швидше. Місіс Вотсон зображає досвідчену світську леді, від якої від вернулося щастя і яка змушена стати бордельною мадам, аби врятувати родинний маєток, і завдяки її винятковій проникливості й кмітливості те, що можна було б сприйняти за простеньку курйозну виставу, перетворюється на незабутній театральний вечір… Пісні Бенджаміна Вілсона аж іскряться радістю; танцюристи на висоті. Новачок Ентоні Роччелла зачаровує в ролі зухвалого Ромео з великого міста, а чуттєва привабливість Селії Рей, від якої неможливо відвести очей, надає спектаклю дорослого присмаку.