Останні кілька днів перед прем’єрою дядько Біллі не просто витрачав гроші, а сипав ними наліво й направо. Він привів двох норвезьких масажисток для танцюристів і танцюристок та головних акторів з акторками. (Тітка Пеґ вирячила очі, побачивши рахунок, але дядько Біллі сказав: «У Голлівуді завжди так роблять, коли зірки на нервах. Вони тоді відразу заспокоюються».)
Потім він покликав лікаря, щоб той прийшов до «Лілеї» і вколов усім вітаміни. Попросив Бернадетт привести всіх своїх кузин, разом із дітьми, щоб вилизати театр так, аби його було не впізнати. Найняв кількох місцевих чолов’яг, щоб помити зі шланга фасад театру й упевнитися, що кожна жарівка на великій світловій афіші горить на повну.
А ще поміняв фільтри в усіх лампах, які освітлювали сцену.
На останню генеральну репетицію він замовив обід із «Тутс Шор»: ікру, копчену рибу, канапе та інші делікатеси.
Запросив фотографа, щоб той сфотографував для реклами всю трупу в костюмах. Заставив вестибюль пишними букетами орхідей, які, мабуть, коштували дорожче за мій перший семестр у коледжі (і, певно, були розумнішою інвестицією).
Привів косметологиню, манікюрницю й візажистку для Едни та Селії. У день прем’єри він зібрав десяток хлопчаків і безробітних чоловіків із району й найняв їх (за п’ятдесят центів на душу, що було досить доброю платнею, принаймні для малих), щоб ті крутилися біля театру, створюючи враження, ніби там має статися щось надзвичайно цікаве. А найголосніший крикун мав раз у раз вигукувати: «Усі квитки продано! Усі квитки продано!».
Надвечір дядько Біллі влаштував Едні, тітці Пеґ та Олів сюрприз — дав їм подарунки, як він сказав, «на щастя». Едні — тоненький золотий браслет від «Картьє» якраз на її смак. Тітці Пеґ — гарний шкіряний гаманець від «Марк Кросс». («Скоро він тобі знадобиться, Пеґсі, — підморгнув він. — Коли квитки почнуть розлітатися як гарячі пиріжки, твій старий гаманець розлізеться по швах».) А Олів він урочисто підніс коробку, загорнуту в цілу купу подарункового паперу. Коли вона нарешті розгорнула папір і познімала всі бантики, то побачила всередині пляшку джину.
— Спеціально для тебе, — сказав дядько Біллі. — Щоб приглушити смертельну нудьгу, яку наганяє на тебе наш спектакль.
Цитата з рецензії Двайта Міллера для «НьюЙорк ВорлдТелеґрам»:
Наполегливо раджу театралам не звертати уваги на просиджені й обшарпані сидіння в театрі «Лілея», на кавалки штукатурки, які можуть посипатися вам на волосся, коли на сцені танцюватиме кордебалет, на поспіхом зроблені декорації і миготливе освітлення. Так, я наполегливо раджу проігнорувати всі невигоди і незручності й завітати на Дев’яту авеню, щоб побачити, як Една Паркер Вотсон виступає у «Місті дівчат»!
До театру почали сходитися глядачі, і ми всі — у костюмах, загримовані — з’юрмилися за кулісами, дослухаючись до такого солодкого для наших вух гамору в заповненій залі.
— Ходіть сюди, — сказав дядько Біллі. — Настав ваш час.
Знервовані, збуджені актори й танцюристи збилися в тісне коло навколо дядька Біллі. Я стояла поруч із Ентоні, тримаючи його за руку, горда як ніколи. Він міцно мене поцілував, а тоді випустив мою руку і, переступивши з ноги на ногу, змахнув кілька разів кулаками в повітрі, наче боксер перед поєдинком.
Дядько Біллі витягнув з кишені фляжку, добряче до неї приклався, а тоді передав тітці Пеґ, яка теж нічогенько хильнула.
— Ну що, з промовами у мене не склалося, — сказав дядько Біллі, — бо я не вмію тулити слова докупи і не люблю бути в центрі уваги.
Усі поблажливо засміялися.
— Але хочу вам сказати, хлопці й дівчата, що за такий короткий час і за такі мізерні гроші ви зуміли підготувати цілком достойний спектакль. Б’юсь об заклад, що ні на Бродвеї, ні в Лондоні зараз не йде нічого ліпшого за те, що ви сьогодні покажете людям у залі.
— Навряд чи в Лондоні тепер щось іде, любий, — іронічно зауважила Една. — Хіба, може, спектакль «Скидаю бомби»…
Усі знову засміялися.
— Дякую, Едно, — мовив дядько Біллі. — Я мало не забув про тебе — добре, що нагадала. Слухайте всі. Якщо на сцені ви розгубитеся чи розхвилюєтеся, дивіться на Едну. З цієї хвилини вона ваша провідниця і ви в найкращих руках. Една — найспокійніша акторка, з якою вам коли-небудь випаде честь виступати на одній сцені. Цю жінку ніщо не може вивести із себе. Нехай її незворушність стане для вас прикладом. Дивіться, яка вона спокійна, і будьте такими самими. Запам’ятайте собі: глядачі можуть пробачити акторам усе, крім хвилювання. Якщо забудете свої репліки, просто кажіть що-небудь — Една щось придумає. Довіртеся їй, бо вона займається цією справою ще з часів «Непереможної армади», правда, Едно?