— Перепрошую, ви, може, мали на увазі його стан? Та він помер.
Зала заревіла від сміху.
За кулісами дядько Біллі схопив мою тітку за руку і сказав:
— Вони наші, Пеґсі!
Цитата з рецензії Томаса Лессіґа для «Морнінґ Телеґраф»:
Наелектризована привабливість міс Селії Рей змусить не одного джентльмена прикипіти до крісла, однак мудрий глядач не зводитиме погляду з Едни Паркер Вотсон — міжнародної сенсації, яка, зігравши у «Місті дівчат», за явила про себе як про зірку, час якої в Америці нарешті настав.
Дія перша триває далі: Везунчик Боббі намагається переконати місіс Калевалу віддати в заставу свої дорогоцінності, щоб на отримані гроші заснувати підпільний бар.
— Цей годинник я ніяк не можу продати! — вигукує вона, тримаючи в руці великого золотого годинника на гарному ланцюжку. — Він мені ще за мого чоловіка дістався!
— Добре вторгували, леді, — схвально киває мій коханий.
Една з Ентоні перекидалися дотепами, наче воланчиками під час гри у бадмінтон, і не проґавили жодного удару.
— Але мій батько наказував мені ніколи не брехати, не обманювати й не красти! — каже місіс Калевала.
— Мій теж! — кладе руку на серце Везунчик Боббі. — Честь — то все, що є в чоловіка на всьому білому світі, казав татко, але якщо тобі випав шанс заробити шмат грошей, то можеш обідрати як липку брата і продати у бордель сестру.
— Тільки якщо це порядний бордель, — зауважує місіс Калевала.
— Ми з вами, леді, з одного тіста книш! — каже Везунчик Боббі, і вони затягують дуетом «Ми поганці і засранці» — ох, як тяжко ми відвойовували в Олів право на те, щоб вжити в цій пісні слово «засранці»!
То був мій улюблений момент спектаклю. Посеред цієї сцени Ентоні танцював степ, розпалюючи в залі справжню пожежу. Я й досі бачу, як він по-хижацьки шкірився, коли витанцьовував у світлі прожекторів так, наче хотів пробити діру у сцені. Глядачі — ретельно дібрані вершки нью-йоркської театральної спільноти — тупали ногами в такт музиці, немовби натовп сільських робітників. Мені здавалося, що моє серце от-от розірветься. Вони були в захваті від нього! Я раділа за його успіх, але тієї миті мене десь глибоко штрикнув страх: той хлопець скоро стане зіркою, і я його втрачу.
Коли сцена закінчилася, Ентоні вибіг за куліси у просяклому потом костюмі, схопив мене, притиснув до стіни і впився в мене губами — і я хоч ненадовго, та все ж забула про свої страхи.
— Я найкращий, — проворкотав він. — Ти бачила, крихітко? Я найкращий. Найкращий з усіх!
— Я бачила, я все бачила! Кращого за тебе нема! — вигукнула я, бо саме це кажуть двадцятилітні дівчата своїм хлопцям, коли закохані в них по самі вуха.
(Але буду справедливою до себе й Ентоні: він справді виглядав приголомшливо, чортяка такий.)
Потім Селія станцювала стриптиз — співаючи зі своїм хриплим акцентом дівчини з Бронксу жалібну пісеньку про те, як їй хотілося мати дитину, — і глядачі остаточно влипли. Якимось чудом їй вдавалося виглядати мило й вульгарно водночас, а це ж не так легко. Під кінець танцю глядачі свистіли й улюлюкали, як пияки на дешевому шоу з роздяганням. І за нею умлівали не тільки чоловіки: серед вигуків я чула й жіночі голоси, чесне слово.
Далі настав антракт, сповнений приємної метушні: чоловіки запалювали цигарки у вестибюлі, жінки в атласних сукнях квапилися до вбиральні. Дядько Біллі сказав, щоб я вийшла й походила серед людей і склала думку про їхні враження.
— Я б і сам пішов, — пояснив він, — але більшість із них — мої знайомі. Мене не цікавлять їхні чемні відгуки. Я хочу почути все, як є. Правдиві враження.
— А на що саме звертати увагу? — запитала я.
— Якщо говоритимуть про виставу — добре. Якщо про те, де хто припаркував автівку, — погано. Але найперше дивись, чи вони задоволені собою. Якщо глядачам подобається те, що вони бачать на сцені, вони мають до біса гоноровий вигляд. Так ніби то вони написали п’єсу власними руками, засранці такі самозакохані. Йди — і потім розкажеш мені, гонорові вони чи ні.
Я стала проштовхуватися крізь натовп, розглядаючи щасливі порожевілі обличчя довкола. Усі здавалися багатими, ситими і дуже задоволеними. Люди безперестанку теревенили про виставу: про фігуру Селії, про шарм Едни, про танцюристів, про пісні. Переказували одне одному дотепи і знову з них сміялися.
— Я ще ніколи не бачила стільки задоволених собою людей, — повернувшись, доповіла я дядькові Біллі — Ну й прекрасно, — відказав той. — У них є для того збіса добра причина.