— Дуже вміло! Та почути таке від тебе — це ж найвища похвала для режисера!
Останньою прийшла Една. Біля службового входу її перехопив натовп шанувальників, які хотіли отримати її автограф. Вона б могла уникнути їх, просто піднявшись нагору до своїх апартаментів і перечекавши, та все ж вирішила потішити людей своєю присутністю. Опісля Една, напевно, швиденько покупалася й переодягнулася, бо до ресторану прийшла охайна й свіжа у дорожезному на вигляд синьому костюмчику, недбало перекинувши через плече горжетку з лисиці (те, що костюмчик дорожезний, розумів тільки той, хто знав, на що дивитися, а я знала). Вона прийшла попідруч із тим її вродливим бовдуром, який мало не спаскудив фінальну сцену своїм жахливим танцем. Він аж світився на лиці, так наче був зіркою прем’єри.
— Една Паркер Вотсон, яку хвалить увесь світ! — вигукнув дядько Біллі, а ми всі радісно його підтримали.
— Не спіши, Біллі, — мовила Една. — Похвали ще поки не чути. Артуре, любий, принеси мені, будь ласка, найхолодніший коктейль, який тут є.
Артур подався шукати бар, а я подумала, чи не забракне йому клепки знайти дорогу назад.
— Ти пошматувала їх усіх на клапті, Едно, — сказала тітка Пеґ.
— Не я, а ви, мої кохані, — відказала Една, дивлячись на дядька Біллі й тітку Пеґ. — Ви — генії і творці. А я звичайна утікачка, вдячна за те, що їй дали роботу.
— Мені до смерті хочеться напитися — і то вже, — сказала тітка Пеґ. — Не можу дочекатися тих рецензій. Як ти можеш бути така спокійна, Едно?
— Ану ж я уже встигла набратися, ти звідки знаєш?
— Сьогодні я буду триматися берега і пильнувати, скільки п’ю, — пообіцяла тітка Пеґ. — Хоча... Ні, не хочу я нічого пильнувати. Вівіан, прошу тебе, побіжи за Артуром і скажи йому, хай принесе утричі більше коктейлів, ніж мав.
«Якщо він уміє множити», — подумала я.
Я рушила до бару. І якраз махала бармену, намагаючись привернути його увагу, коли чоловічий голос промовив:
«Можна вас пригостити, міс?». Я обернулася, кокетливо усміхаючись, і побачила свого брата, Волтера.
Я не відразу його впізнала, бо дуже вже дивно було зустріти його у Нью-Йорку — у моєму світі, серед моїх людей.
Крім того, мене збила з пантелику родинна схожість. Ми з ним були подібні як дві краплі води, так що я на мить розгубилася, подумавши, що наткнулася на дзеркало.
Якого милого тут робить Волтер?
— А ти не дуже рада мене бачити, — стримано усміхнувся він.
Я не знала, рада я була чи ні — я страшенно розгубилася.
На думку спадало тільки одне: ну все, я вляпалась. Напевно, батьки пронюхали про мою аморальну поведінку й послали старшого брата, щоб вернув мене на праведний шлях.
Я зиркнула через його плече — чи батьки теж приїхали разом з ним? Бо це означало б остаточний кінець веселощам.
— Та не нервуйся так, Ві, — сказав Волтер. — Я тут сам.
Таке враження, що він прочитав мої думки. Але його слова анітрохи мене не заспокоїли.
— Я ходив на вашу виставу. Мені сподобалося. Ви молодці.
— Але що ти робиш у Нью-Йорку, Волтере? — я похопилась, що в моєї сукенки надто глибоке декольте, а на шиї ще не зійшов синець від поцілунку.
— Я кинув навчання, Ві.
— Ти кинув Прінстон?
— Ага.
— А тато в курсі?
— Так.
Я нічого не розуміла.
Паршивою вівцею в нашій родині була я, а не Волтер.
І що я чула — він покинув Прінстон? Я уявила собі, як Волтер зривається з ланцюга: перекреслює роки чемної поведінки й приїжджає до Нью-Йорка, щоб разом зі мною з головою пірнути в карнавал пиятики, гулянок і шалених танців у «Лелеці». Може, то я спонукала його стати на слизьке?!
— Я записався на флот, — сказав він.
Ох! Могла б і здогадатися.
— Через три тижні починається навчання у військовому училищі. Я проходитиму вишкіл тут, у Нью-Йорку, у Верхньому Вест-Сайді. На Гудзоні стоїть списаний військовий корабель, на якому тепер тренуються. Офіцерів бракує, тому беруть усіх, хто закінчив два курси коледжу. Підготовка триватиме всього три тижні, Ві. Я починаю відразу після Різдва. Як закінчу, буду корабельним курсантом. Навесні вийду в море і попливу туди, куди відправлять.
— А що тато сказав, коли почув, що ти кинув Прінстон? — запитала я.
Мій голос звучав дивно і неприродно. Я досі не могла оговтатися, такою ніяковою була наша зустріч, але щосили старалася підтримати розмову, вдаючи, ніби все було абсолютно нормально, ніби ми з Волтером щотижня балакали в «Сарді».
— Розізлився як чорт, — відповів Волтер. — Але то не його справа. Я вже дорослий і можу сам вирішувати, що робити. Я зателефонував тітці Пеґ і сказав, що їду до міста. Вона сказала, що я можу пожити в неї кілька тижнів, поки почнеться навчання в училищі. Погуляти Нью-Йорком, подивитися на місто.