Щовечора після спектаклю на Едну вже чекав зарезервований столик у «Сарді».
Потім Гелена Рубінштейн оголосила, що називає на її честь колір тіней для очей («Една»).
Потім у журналі «День жінки» вийшла стаття на тисячу слів про те, де Една Паркер Вотсон купує свої капелюшки.
Потім прихильниці засипали Едну листами з питаннями на кшталт: «Я намагалася досягти успіху на сцені, але мусила все перервати через фінансові невдачі чоловіка. Чи не могли б Ви узяти мене за свою протеже? Гадаю, Ви здивуєтесь, побачивши, що у нас із Вами дуже подібна манера гри».
А потім надійшов той неймовірний (і дуже чудернацький) лист від самої Кетрін Гепберн: «Дорогенька Едно, я щойно бачила Ваш виступ, він звів мене з розуму, і я просто муситиму прийти й подивитися його ще разів із чотири, а тоді скочу в річку, бо мені ніколи до Вас не дорости!».
Я знала про всі ті листи, тому що Една просила мене їх читати й відповідати на них замість неї, бо я мала дуже гарний почерк. Я охоче погодилася: нових костюмів не треба було шити і я мала час. «Лілея» тиждень за тижнем ставила один і той самий спектакль, тому моїх умінь більше не потребувала. Основні мої обов’язки вичерпалися — я хіба підшивала й підправляла костюми, де треба. Отож після нашого тріумфу я, по суті, стала особистою секретаркою Едни.
Це я писала відмови на всі запрошення і прохання. Це я домовилася про фотозйомку для «Воґ». Це я провела репортеру з «Тайм» екскурсію «Лілеєю» для статті під назвою «Як створити хіт». Урешті-решт це я супроводжувала того страшенно уїдливого театрального критика Александра Вуллкотта, коли той готував досьє про Едну для «Нью-Йоркера». Ми всі хвилювалися, що він напише розгромну статтю («Алек нізащо не відкусить маленького кавальчика, якщо можна відгризти цілий шмат», — сказала тітка Пеґ), але хвилювання виявилися даремними. Бо Вуллкотт написав про Вотсон ось що:
Една Паркер Вотсон має обличчя жінки, яка все життя перебуває у замріяному стані. Схоже, досить багато її мрій здійснилося, бо ні хвилювання, ні смуток не покрили її чоло зморшками, а очі її блищать в очікуванні подальших добрих новин… Ця акторка володіє чимось більшим за звичайну щирість емоцій: вона має невичерпний арсенал людських якостей… Надто жвава артистка, щоб обмежуватися Шекспіром і Шоу, вона нещодавно обдарувала своїм талантом «Місто дів чат» — найзапаморочливіше й найвеселіше шоу, яке бачив Нью-Йорк за останній час… Спостерігати, як вона перевтілюється у місіс Калевалу, — те саме, що дивитися, як комедія перетворюється на мистецтво… Коли біля службового входу один із прихильників схвильовано подякував місіс Вотсон за те, що та нарешті знайшла час і приїхала до Нью-Йорка, вона відповіла: «Чесно кажучи, друже, наразі я не аж така зайнята». Якщо на Бродвеї мудрі люди, ця ситуація невдовзі виправиться.
Завдяки «Місту дівчат» Ентоні теж набув майже зіркового статусу. Він отримав ролі в кількох радіоп’єсах, які міг записувати по обіді, щоб не страждав його театральний графік.
Крім того, він став обличчям і голосом тютюнової компанії Майлза («Навіщо пітніти, якщо можна курити?»). Тож він почав заробляти добрі гроші, уперше в житті. Але житлових умов не квапився поліпшувати.
Я почала тиснути на Ентоні, вмовляючи його підшукати собі окрему квартиру. Хіба годиться такій перспективній молодій зірці тіснитися з братом у старому поцвілому багатоквартирному будинку, де тхне смальцем і цибулею? Я спонукала його орендувати гарніше житло, з ліфтом і швейцаром, а може, навіть із садом на задньому подвір’ї, і вже точно не в Пекельній кухні. Але він і чути про таке не хотів. Не знаю, чому йому так не хотілося вибиратися з тієї облупленої чотириповерхівки без ліфта. Напевно, він підозрював, що я хочу виліпити з нього когось схожого на достойного кандидата.
Саме цього я, звісно ж, і домагалася.
Проблема була в тому, що мій брат встиг познайомитися з Ентоні, і нема що казати — той йому не сподобався.
Якби ж я могла якось приховати від Волтера те, що зустрічалася з Ентоні Роччеллою! Але пристрасть, яка панувала між нами з Ентоні, була доволі очевидна, а мій брат — надто спостережливий, щоб її не помітити. Крім того, поселившись у «Лілеї», Волтер добре бачив, щó відбувалося в моєму житті. Усе було мов на долоні: пиятики, флірт, безсоромні жарти, розпусність цілого нашого театрального товариства.
Я сподівалася, що Волтер долучиться до веселощів (артистки, ясна річ, багато разів намагалися затягнути мого вродливого брата у свої обійми), але той був надто високої моралі й на гачок не ловився. Від одного-двох коктейлів він, звичайно, не відмовлявся, але дуріти й пустувати — ні-ні. Замість скласти нам компанію, він стежив за нами.