— Ця жінка мене помалу вбиває, — сказав Артур невдовзі після того, як Една з Ентоні вийшли. — Вона — убивця чоловіків.
— Перепрошую? — до мене знову повернувся дар мови.
— А ти ліпше припильнуй того свого шалапута, якщо він так тобі до душі припав. А то вона його з бебехами з’їсть. Вона любить молодих жеребців.
Знову ж таки: якби Ентоні тоді не закипів, як вода на вогні, я пропустила б слова Артура Вотсона повз вуха. Людство мало колективну звичку — завжди пропускати повз вуха усе, що казав Артур Вотсон. Чому я так не вчинила?
— Та ні, вона не… — я навіть не знала, як закінчити це речення.
— З’їсть-з’їсть, — відказав Артур. — Можеш не сумніватися. Вона завжди так робить. Не сумнівайся, кажу тобі. Вона вже взялася за твого сліпого дурника.
У мене перед очима немовби промайнула хмара чорного пороху. Една й Ентоні. У голові запаморочилося. Я опустилася на стілець, що стояв позаду.
— Я йду в місто, — сказав Артур. — Де Селія?
Його питання здалося мені абсурдним. До чого тут вона?
— Селія? — перепитала я.
— Вона у твоїй кімнаті?
— Напевно.
— То пішли, курва, по неї. Забираймося звідси. Пішли, Вівіан. Зберися до купи.
І що я зробила?
Пішла слідом за тим ідіотом.
А чому я пішла слідом за ним?
Бо я сама була малою ідіоткою, Анджело, і в тому віці пішла би слідом навіть за знаком «Стоп».
Ось як сталося так, що той чудовий, оманливо весняний вечір я провела в місті разом із Селією Рей та Артуром Вотсоном.
І, як виявилося, не тільки з ними. Товариство нам склали ще й нові друзі Селії, яких я не сподівалася біля неї побачити: Бренда Фрейзер і Кораблетроща Келлі. Анджело, напевно, ти ніколи не чула про Бренду Фрейзер і Кораблетрощу Келлі. Принаймні я сподіваюся. Вони й так купалися в увазі, коли були молоді й знамениті. Ця парочка отримала свої хвилини слави 1941 року. Бренда була багатою спадкоємицею і дебютанткою; Кораблетроща — зіркою американського футболу. Репортери з жовтої преси ходили за ними назирці. Щоб описати Бренду, Волтер Вінчелл вигадав огидну фразу — «світська левиця».
Ти не можеш зрозуміти, чому ці сноби крутилися біля моєї приятельки Селії Рей? Мені теж це було невтямки. Але того вечора все стало ясно. Вочевидь, найвідоміша пара Нью-Йорка побувала на «Місті дівчат», спектакль їм сподобався і вони «удочерили» Селію як такий собі аксесуар — так само, як для забавки купували собі кабріолети чи діамантові кольє. Видно було, що вони вже не перший тиждень разом розважалися. Я все проґавила, бо вчепилася, мов той реп’ях, за Ентоні. А Селія, поки я не звертала на неї уваги, знайшла собі нових вірних друзів.
Не те, щоб я ревнувала, звісно.
Та я махала, от що.
Того вечора ми каталися в шикарному кабріолеті «Паккард» кремового кольору, виготовленому спеціально на замовлення Кораблетрощі Келлі. Він був за кермом, Бренда — у кріслі пасажирки, а ми з Артуром і Селією — на задньому сидінні. Селія посередині. Бренда Фрейзер мені відразу не сподобалася. Ходили чутки, що вона найбагатша дівчина на світі — уявляєш, як мені було цікаво й лячно водночас? Як одягається найбагатша дівчина світу? Я не могла відвести від неї очей, намагаючись усе роздивитися. Наче заворожена, дарма що з кожною хвилиною вона не подобалась мені все більше.
Бренда була дуже гарненькою брюнеткою, з голови до п’ят у норковому хутрі, із заручальним перснем на пальці — з діамантом завбільшки з медичну свічку. На споді під купою мертвих норок здіймалася ціла хмара чорної тафти і стрічок. Складалося враження, ніби вона збиралася на бал або щойно звідти повернулася. Її лице було аж біле від пудри, а губи — яскраво-червоні. Довгі кучері вкладені пишними хвилями, на голові — трикутний капелюшок з простенькою вуаллю (Една зневажливо називала таке «мініатюрним пташиним гніздечком, яке сяк-так притулилося на велетенській горі волосся».) То був не зовсім мій стиль, але я мала віддати їй належне: виглядала вона розкішно. Бренда говорила мало, та коли щось казала, мені різала вухо її манірна вимова — так розмовляли в пансіонах для благородних дівиць. Вона вчепилася до Кораблетрощі, щоб той підняв дах автомобіля, бо вітер псував їй зачіску. Зануда, одним словом.
Кораблетроща Келлі теж мені не сподобався. Ні його прізвисько, ні його червоні товсті щоки. Ні його хвацькі дотепи.