«Ой, це ти тут! Вибач!». А як тільки ти почала щось приємне, хтось обов’язково не дасть тобі закінчити. Крім того, важко визначити, коли вже кінець. Щойно тобі здається, що ти вже отримала задоволення, як виявляється, що хтось інший свого не отримав, тож мусиш знову поринати у розпал подій.
І знову ж таки: може, я б отримала більшу насолоду від нашої трійці, якби чоловіком у ній був не Артур Вотсон, а хтось інший. Він, звісно, був досвідченим віртуозом зі злягання, проте в ліжку залишався таким же відразливим, як і в повсякденному житті — і то з тих самих причин. Вічно витріщався на самого себе і думав теж тільки про себе, а це дратувало. Мені здалося, що Артур так глибоко й проникливо любив свою статуру, що обожнював вибудовувати сцени, де найперше було видно його мускули і вроду. Мене ніколи не покидало відчуття, що він позує спеціально для нас або милується власним тілом. (А тепер уяви собі цю сміхоту, якщо зможеш! Уяви, коли ти в ліжку з такою кралею як Селія Рей і з двадцятилітньою мною — а тобі байдуже до всього, крім власного тіла! Ото дурень дурний!) Що ж до Селії, то я не знала, як з нею поводитися. Її ейфорія була нестримна, немов вулкан, її сокровенні потреби — заплутані, наче лабіринт: я не могла дати з нею ради. Вона була як блискавка, що розгалужується навсібіч. Мені здавалося, що я вперше її бачу. Так, я майже цілий рік спала й ніжилася в одному ліжку з нею, але то було зовсім інше ліжко — і зовсім інша Селія. Ця Селія була країною, де я ніколи не бувала, мовою, якою я не розмовляла. Я не розуміла, де в цій темній постаті незнайомки, чиї очі ніколи не розплющувалися, а тіло ніколи не переставало рухатися — у цій жінці, якою, схоже, керувала якась ненаситна хтивість, що палала лихоманкою і гнівом, — ховається моя подруга.
У самій гущі подій — у розпеченому до білого осердя — я почувалася як ніколи розгубленою і самотньою.
Скажу правду, Анджело: на самому порозі готельного номера я ледь не відмовилася від цієї затії. Ледь. Але тоді згадала про обіцянку, яку дала собі багато місяців тому — про те, що я завжди йтиму на все, на що йтиме Селія Рей, навіть на ризик.
Якщо вона віддаватиметься шаленству, я віддаватимусь теж.
У той момент моя обіцянка видалася мені застарілою і навіть бентежною (за останній час стільки всього змінилося, що я б не мала більше перейматися, встигаю я за походеньками своєї подруги чи ні), та все ж я вирішила її дотримати.
І тому не відступила. А тепер з неабиякою іронією можу сказати тобі: вважай це за прояв мого незрілого благородства.
Напевно, у мене були й інші мотиви.
Я досі відчувала, як Ентоні зіштовхує зі свого плеча мою руку і каже, що я йому не начальниця. Називає мене «сестричкою» — тим своїм зневажливим тоном.
Досі чула, як Селія говорить про подружні стосунки Едни й Артура — «Вони з континенту, Віві» — і дивиться на мене так, ніби наївнішої та жалюгіднішої істоти за мене ще не зустрічала.
Досі чула голос Едни — як вона називає мене малою дитиною.
Кому хочеться бути малою дитиною?
Тож я ступила крок уперед. Перекочувалася на ліжку з одного краю матраца до іншого, вдаючи, наче я з континенту, вдаючи, що я не мала дитина — мацала, місила, м’яла олімпійські тіла Артура й Селії, щоб добути з них якусь важливу істину про себе.
Та весь той час, якимось закутком свого мозку, який не був п’яний, зажурений, хтивий чи дурний, я чітко й виразно розуміла, що це рішення не принесе мені нічого, окрім горя.
І я таки мала рацію, ой мала.
Розділ дев’ятнадцятий
Історія про те, що сталося зі мною далі, дуже коротка.
Урешті-решт наші розваги закінчилися. Ми втрьох — Артур, Селія і я — тут же заснули, чи то пак дали хропака. За якийсь час (навіть не знаю, котра то була година) я встала й одягнулася. Покинула їх обох, сонних, у номері готелю й пробігла одинадцять кварталів додому, обхопивши руками своє напівроздягнуте, тремтяче тіло, даремно намагаючись зігрітися на немилосердному березневому вітрі. Було вже далеко за північ, коли я відчинила двері на третьому поверсі «Лілеї» й забігла всередину.
Я відразу зрозуміла: щось не так.
По-перше, горіли всі лампи.
По-друге, там були люди — і всі вони витріщалися на мене.
У вітальні серед купчастої хмари густого диму від цигарок і люльки сиділи Олів, тітка Пеґ і дядько Біллі. А з ними якийсь незнайомець.
— Ну нарешті! — підхопилася Олів. — Ми на тебе чекали.
— Яка тепер різниця, — сказала тітка Пеґ. — Уже й так пізно.
(Я нічого не зрозуміла та й, по суті, пропустила її слова повз вуха. З голосу тітки Пеґ було ясно, що вона п’яна як ніч, тому я й не сподівалася почути від неї щось розумне. Набагато більше мене хвилювало, чому Олів не лягала спати, а чекала на мене, і що то за чоловік?)