— Добрий вечір! — привіталася я. (Бо що ще я могла сказати? Завжди варто заходити здалеку.)
— Сталася біда, Вівіан, — мовила Олів.
Вона сказала це так спокійно, що я відразу збагнула: відбулося щось справді жахливе. Істерику Олів здіймала тільки через дрібниці. А якщо вона була така зібрана, значить, справи кепські На думку мені спало лише одне: хтось помер.
Мої батьки? Мій брат? Ентоні У мене дрижали ноги, від мене тхнуло сексом. Я прикипіла до місця, чекаючи, що зараз у моєму світі провалиться дно. І воно справді провалилося, тільки не так, як я передбачала.
— Це Стен Вайнберґ, — сказала Олів, представивши мені незнайомця. — Давній друг Пеґ.
Як чемна дівчинка, я ґречно ступила крок уперед, щоб підійти до джентльмена й потиснути йому руку. Однак містер Вайнберґ почервонів, побачивши, що я наближаюся до нього, і обернув лице в інший бік. Моя присутність була йому явно неприємна, тому я так і зупинилася на півкроці.
— Стен — нічний редактор у «Міррор», — продовжила Олів тим самим на диво рівним голосом. — Він прийшов кілька годин тому з поганими новинами. Стен люб’язно попередив нас, що завтра по обіді Волтер Вінчелл опублікує викривальну колонку.
Вона глянула на мене так, ніби це мало все пояснити.
— Викривальну? В якому сенсі? — запитала я.
— Про те, що сталося сьогодні ввечері між тобою, Артуром і Селією.
— Але… — затнулася я, а потім видушила з себе: — А що такого між нами сталося?
Повір, Анджело: я не намагалась викрутитися. Якусь мить я справді не розуміла, що ж таке сталося. Так наче я просто випадково опинилася у вітальні й не знала ні хто я така, ні про що тут розмовляють. Хто ці люди, про яких усі говорять?
Хто ці Артур, Вівіан і Селія? Який вони мають стосунок до мене?
— Вівіан, у них фотографії.
Ці слова мене протверезили.
Я запанікувала: «У готельному номері ховався фотограф?!». Але відразу ж згадала про наші із Селією та Артуром поцілунки на П’ятдесят другій вулиці. Просто під ліхтарем.
При ідеальному освітленні. Перед очима у фоторепортерів із жовтої преси, які того вечора роїлися біля входу до «Прожектора», чекаючи нагоди упіймати Бренду Фрейзер і Кораблетрощу Келлі. Оце так видовище ми для них влаштували.
Тієї миті я побачила на колінах містера Вайнберґа велику жовтаву папку. Напевно, у ній і лежали ті знімки. Боже поможи!
— Ми намагалися з’ясувати, як цьому можна запобігти, Вівіан, — сказала Олів.
— Ніяк, — пробелькотів дядько Біллі: він теж був п’яний. — Една відома, а Артур Вотсон — її чоловік. От тобі й новина, дівчинко, усе по-чесному. І ще й яка новина! Одного чоловіка — недозірку, одруженого зі справжньою зіркою, — підловили за поцілунками з двома артистками під нічним клубом. А потім той самий чоловік — недозірка, одружений зі справжньою зіркою, — зайшов у готель, і то не з однією, а з двома жінками, і дружини його серед них не було. Ото новина, лялечко. Такого ласого шматка так просто не спекаєшся. Завдяки цим паскудствам Вінчелл і обідає по ресторанах. Люди добрі, який той Вінчелл слизняк! Терпіти його не можу. Я зненавидів його ще тоді, як тільки познайомився з ним у водевільній спілці Нащо я пустив його на наш спектакль? Ох, бідолашна Една.
Една. Її ім’я боляче пронизало моє нутро.
— А вона знає? — запитала я.
— Так, Вівіан, — сказала Олів. — Една знає. Вона була тут, коли Стен приніс фото. Вона вже лягла спати.
Мене занудило.
— А Ентоні?
— Він теж у курсі, Вівіан. Він пішов додому.
Про це знали всі. Чекати порятунку не було від кого. Олів повела мову далі:
— Але Ентоні й Една — то найменша з твоїх проблем, якщо можна так сказати. Бо ти маєш набагато гірший клопіт, Вівіан. Стен сказав, що тебе ідентифікували.
— Ідентифікували?
— Так. Вони знають, хто ти, ті репортери. Хтось у нічному клубі тебе впізнав. А це значить, що у Вінчелловій колонці надрукують твоє ім’я — ім’я та прізвище. І моє завдання на сьогоднішній вечір — не дати, щоб це сталося.
У відчаї я глянула на тітку Пеґ — не знаю навіщо. Може, я хотіла почути від неї якісь заспокійливі слова чи поради.
Однак тітка Пеґ, заплющивши очі, відхилилася на спинку дивана. Мені захотілося струснути її за плечі, благати, щоб подбала про мене, щоб урятувала мене.
— Це й так станеться, — пробурмотіла тітка Пеґ.
Стен Вайнберґ серйозно кивнув на знак згоди. Він не зводив погляду зі своїх рук, згорнутих на тій до біса безневинній жовтавій папці. Він був схожий на директора похоронного бюро, який намагається зберегти свою гідність і спокій в оточенні розбитих, пригнічених родичів.