— Ми не зможемо завадити Вінчеллу написати про Артурову інтрижку, ніяк не зможемо, — сказала Олів. — І ясно, що він пліткуватиме про Едну, бо вона зірка. Але ж Вівіан твоя небога, Пеґ. Не можна, щоб через цей скандал її ім’я надрукували в газетах. Воно не відіграє жодної ролі в цій історії. А життя бідолашній дівчині зруйнує. Якби ти, Біллі, міг подзвонити своїм людям у студії й попросити їх втрутитися…
— Я вже десять разів тобі повторював, що студія нічим тут не поможе, — відповів дядько Біллі. — По-перше, це нью-йоркські плітки, а не голлівудські. І тут мої люди не мають блату. Та й навіть якби вони могли це вирішити, я на таке не піду. Кому ти хочеш щоб я подзвонив? Самому Зануку? І що — я маю збудити його серед ночі й запитати: «Агов, Дерріле, ти б не міг витягнути небогу моєї жінки з біди?». Може статися так, що колись мені самому доведеться просити Занука про послугу. Тому ні, тут мої зв’язки не допоможуть. Перестань поводитись як та квочка, Олів. Хай буде, що буде. Тиждень-другий молотимуть всяку гидоту, а потім забудуть. Як завжди. Усі це переживуть. Якась там статейка в газеті І взагалі, що тобі до того?
— Я все виправлю, обіцяю, — ляпнула я.
— Нічого ти не виправиш, — сказав дядько Біллі. — І взагалі, тримай ліпше язика за зубами. Ти й так наробила море клопотів за одну ніч, дівчино.
— Пеґ, — Олів підійшла до дивана і поторсала мою тітку за плечі. — Подумай. У тебе точно є якісь ідеї. Ти всіх знаєш.
Але тітка Пеґ тільки повторила:
— Це й так станеться.
Я дошкандибала до крісла й сіла. Я скоїла щось жахливе, завтра про це розпатякає жовта преса, і зупинити це неможливо. Дізнаються мої батьки. Мій брат. Усі, з ким я дружила в дитинстві і вчилася у школі. Дізнається весь Нью-Йорк.
Як сказала Олів, це зруйнує моє життя.
Досі я не дуже турботливо про нього піклувалася, сумнівів нема, та все ж мені не було байдуже і я не хотіла, щоб воно було зруйноване. Хоч як необачно я поводилася того року, десь глибоко в моїй голові сиділа думка, що колись я наведу лад у своєму житті і знову стану порядною дівчиною (що моє «виховання дасться взнаки», як сказав мій брат).
Але після такого скандалу й такого публічного розголосу про порядність можна було забути.
А ще ж Една. Вона вже дізналася. До горла знову підкотилася хвиля нудоти.
— Як Една це сприйняла? — наважилась запитати я. Мій голос підступно задрижав.
Олів глянула не мене — у її погляді було щось схоже на жаль, — але промовчала.
— А як ти гадаєш? — спитав у відповідь дядько Біллі, який і не думав мене шкодувати. — Та жінка тверда як кремінь, але її серце — з крихкіших матеріалів. Так, Вівіан, ця новина її дуже засмутила. Якби то ще одна дівка лизькалася з її чоловіком, вона б це ще якось пережила, але дві? І одна з них — ти? То як, Вівіан? Як вона, гадаєш, це сприйняла?
Я затулила лице руками.
Ліпше б я ніколи не народжувалася на світ.
— Ти займаєш дуже вже лицемірну позицію, Вільяме, — сказала Олів тихим, застережливим голосом. — Як на чоловіка з твоїм минулим.
— О Господи, як я ненавиджу того Вінчелла, — дядько Біллі проігнорував її слова. — А він мене. Напевно, запалив би об мене сірника, якби думав, що дістане гроші від страхової.
— Просто подзвони у студію, Біллі, — знову попросила його Олів. — Просто подзвони й попроси своїх, аби втрутилися. Вони все можуть.
— Нічого вони не можуть, Олів, — заперечив дядько Біллі. — Не з такою гарячою новиною. Надворі сорок перший, а не тридцять перший рік. Авторитет уже не той. Вінчелл могутніший за клятого президента. Можемо сперечатися хоч до наступного Різдва, але відповідь моя не зміниться: я тут нічим не допоможу, і студія теж.
— Це й так станеться, — вкотре повторила тітка Пеґ і глибоко, безсило зітхнула.
Я розгойдувалася у кріслі, заплющивши очі. Мене нудило від алкоголю й відрази до себе.
Минув якийсь час. Він завжди минає.
Коли я розплющила очі, Олів стояла на порозі в пальті й капелюшку, з торбинкою в руках. Напевно, вона кудись виходила, але я не помітила. Стен Вайнберґ теж пішов, залишивши по собі сморід своїх жахливих новин. Тітка Пеґ так і сиділа, скоцюрбившись на дивані й відкинувши голову на спинку, і раз у раз щось бурмотіла.
— Вівіан, — мовила Олів, — переодягнися, будь ласка, у щось скромніше. Тільки швидко. Одягни котрусь із тих квітчастих сукенок, які ти привезла з Клінтона. І пальто й капелюшок не забудь. Там холодно. Ми йдемо на вулицю, і не знаю, коли повернемося.