— На вулицю?
О Господи, ця ніч жахіть коли-небудь закінчиться?
— У «Лелеку». Я розшукаю Волтера Вінчелла і сама з ним поговорю.
Дядько Біллі розсміявся.
— Олів іде у «Лелеку»! Просити про аудієнцію з великим Вінчеллом! Оце так веселуха! Я й не знав, що ти чула про «Лелеку», Олів! Думав, ти свято переконана, що це пологовий будинок!
Олів не звернула уваги на його слова, сказала тільки:
— А ти, Біллі, простеж, щоб Пеґ більше сьогодні не пила. Нам потрібна її ясна голова, щоб якось розгребти увесь цей безлад. Хай тільки прийде до пам’яті.
— Вона більше й не може пити, — вигукнув дядько Біллі, махнувши рукою у бік своєї знесиленої дружини. — Подивись на неї.
— Швидше, Вівіан, — сказала Олів. — Збирайся. І не забувай: ти дівчина скромна, тому вдягнися відповідно. І заодно зачешись. І змий трохи той свій макіяж. Словом, приведи себе до ладу. І ще руки добре вимий з милом. Бо від тебе тхне так, ніби ти щойно з борделю, а такого нам не треба.
Не можу повірити, Анджело, що тепер майже ніхто не пам’ятає, хто такий Волтер Вінчелл. Колись він був наймогутнішою людиною в американській пресі, а отже, одним із наймогутніших чоловіків у світі. Так, він писав про багатих і знаменитих, але й сам був не менш багатим і знаменитим. (А переважно й більш.) Читачі його обожнювали, жертви — ненавиділи. Він створював і руйнував чужі репутації, як тільки йому хотілося — наче хлопчик, який бавиться з піщаними замками. Дехто навіть стверджував, мовляв, саме Вінчелл доклався до того, що Рузвельта переобрали: бо Вінчелл (який палко виступав за те, щоб Америка вступила у війну й перемогла Гітлера) прямо сказав своїм прихильникам голосувати за Рузвельта. І мільйони людей його послухалися.
Довший час Вінчелл славився тільки тим, що торгував брудною білизною і писав доволі різко. Ми з бабцею, певна річ, удвох читали його колонки. Чіплялися за кожне його слово. Він знав усе про всіх. Його щупальці пролазили всюди. 1941 року клуб «Лелека» служив Вінчеллу за контору.
Увесь світ про це знав. Я, звісно, теж, бо десятки разів бачила його там, коли ходила на гульки із Селією. Бачила, як він приймав прихильників, сидячи на своєму троні: за столиком номер п’ятдесят, що його завжди тримали для нього. Вінчелла можна було зустріти у клубі щоночі з одинадцятої вечора до п’ятої ранку. Саме там він займався своїми брудними справами. Саме туди з усіх куточків імперії сповзалися, наче посланці великого хана Хубілая, жителі його королівства: просити про милість чи принести йому чутки, якими він наповнював бездонне черево своєї газетної колонки.
Вінчелл любив товариство гарненьких артисток (хто його не любив?), тому Селія кілька разів сиділа за його столиком. Він знав її ім’я. Вони часто танцювали разом — я бачила це на власні очі. (Хоч що там дядько Біллі про нього казав, а танцював він добре.) Та попри те, що я провела в «Лелеці» не одну ніч, я жодного разу не наважилася підсісти до Вінчелла. По-перше, я не була артисткою, акторкою чи багатою спадкоємицею, тобто не могла чимось його зацікавити. А по-друге, той чоловік лякав мене до смерті — і це при тому, що тоді я не мала жодної причини його боятися.
Що ж, тепер мала.
Дорогою ми з Олів мовчали. Я згорала від страху й сорому і не мала сили щось говорити, а вона ніколи не любила ляпати язиком ні про що. Мушу сказати, що її ставлення до мене не було зневажливим. Вона не читала мені нотацій, хоч і могла.
Ні, тієї ночі Олів була налаштована серйозно. Вона мала конкретну місію і зосередилася на своєму завданні. Якби я не витала в небесах, то мене б зворушило і вразило те, що саме Олів — а не тітка Пеґ чи навіть дядько Біллі — підставила себе під удар заради мене. Але я була надто неуважна, тож не сприймала це як акт милосердя. Я думала тільки про одне: мені кінець.
Уже коли ми виходили з таксі, Олів сказала:
— Щоб ти ні словом до Вінчелла не обізвалася. Ні словом. Поводься чемно й тихо. Це твоє єдине завдання. А тепер ходи за мною.
Коли ми дійшли до входу в «Лелеку», нас перепинило двоє швейцарів, яких я добре знала. Джеймс і Нік. Вони теж мене знали, хоча спочатку не впізнали. Бо для них я була тією чарівною дівчиною, яка завжди крутилася біля Селії Рей, а тої ночі я й близько не була схожа на себе. Я вбралася явно не для танців у «Лелеці». На мені не було ні вечірньої сукні, ні хутра, ні дорогоцінних прикрас, які я позичала в Селії. Навпаки, згідно з настановами Олів про скромність — до яких, на щастя, мені вистачило розуму дослухатися, — я одягнула просту сукенку, в якій приїхала потягом до Нью-Йорка багато місяців тому. І добротне шкільне пальто. З лиця стерла всі сліди косметики. Виглядала я років на п’ятнадцять, не більше.