— Хороший спектакль, — мовив Вінчелл. — Я його похвалив.
Йому, напевно, хотілося почути подяку за це, проте Олів була не з тих жінок, які дякують наліво й направо — навіть у цій ситуації, коли вона, по суті, приповзла до Вінчелла на колінах.
— А що то за зайчик ховається за вами? — запитав він.
— Моя небога.
Ага, значить, ми далі граємо за цим сценарієм.
— Хіба їй ще не пора спатки? — Вінчелл оглянув мене з голови до ніг.
Я вперше опинилася так близько від нього, і мені це зовсім не сподобалося. Він був високим чоловіком за сорок з яструбиним носом, гладенькою, мов у немовляти, шкірою і підборіддям, яке раз у раз сіпалося. Вбраний у темно-синій костюм (вигладжений на кант) і небесно-блакитну оксфордську сорочку, взутий у коричневі броґи і зі стильним сірим фетровим капелюхом на голові. Він був заможний і впливовий — і саме такий мав вигляд: заможного і впливового. Його руки не знаходили собі місця, але очі, спрямовані на мене, були на диво спокійні. Погляд хижака. Якби мене не діймали хвилювання про те, коли ж він випустить із мене тельбухи, я б назвала його вродливим.
Та вже за мить Вінчелл відвів від мене погляд. Я не змогла втримати його зацікавлення. Він швидко мене роздивився й оцінив — жінка, молода, без зв’язків, без впливу — і махнув на мене рукою, бо користі з мене не було жодної. Олів показала пальцем на одну з фотографій, які лежали перед нею:
— Джентльмен на цих знімках одружений із нашою зіркою.
— Я прекрасно знаю, хто він такий, леді. Артур Вотсон. Бездарний випивака. Тупий, як мішок зі соломою. Судячи з цього знімка, бігати за спідницями йому вдається ліпше, ніж грати на сцені. Дружина добряче йому вріже, коли побачить ці фото.
— Вона вже їх бачила, — сказала Олів.
Тепер Вінчелл не на жарт роздратувався.
— Але де ви їх дістали? От що мене цікавить. Ці фотографії — моя власність. І що то ви собі придумали — ходите й показуєте їх кожному зустрічному? Ви що, квитки продаєте на їхній перегляд?
Олів промовчала, втупившись у Вінчелла своїм найсуворішим поглядом.
Підійшов кельнер. Запитав, чи не бажають леді чогось випити.
— Ні, дякую, — відповіла Олів. — Ми непитущі. (Той, хто опинився б коло мене і почув би, як у мене тхнуло з рота, одразу спростував би її слова.)
— Якщо ви хочете, щоб я не дав цю історію до друку, можете про це забути, — сказав Вінчелл. — Це новина, а я репортер. Правдиві новини чи ні, цікаві чи не дуже — я не маю іншого вибору, як їх друкувати. А ця новина і правдива, і цікава. Чоловік Едни Паркер Вотсон волочиться з двома курвами? Що ви хочете від мене, леді? Щоб я сором’язливо розглядав свої черевики, поки знаменитості запалюють з артистками просто посеред П’ятдесят другої? Я не люблю писати про одружені пари, і всі це знають, але якщо люди так по-дурному поводяться, то чого ви від мене хочете?
Олів далі свердлила його льодяним поглядом.
— Хочу, щоб ви мали хоч дрібку порядності.
— А ви не така проста, як здається. Вас нелегко налякати, еге ж? По-моєму, я вже здогадуюсь, хто ви така. Ви працюєте на Біллі й Пеґ Б’юеллів.
— Маєте рацію.
— Диво дивне, що той ваш нікудишній театрик досі працює. Звідки ви берете глядачів, рік за роком? Ви що — платите, щоб вони до вас ходили? Підкуповуєте їх?
— Ми їх змушуємо, — сказала Олів. — Пропонуємо їм першокласні розваги, а вони мусять приходити і дякують нам за них, купуючи квитки.
Вінчелл засміявся, забарабанивши пальцями по столу, і нахилив голову.
— А ви мені подобаєтеся. Хоч і працюєте на того вошивого самозакоханого Біллі Б’юелла. Холоднокровна ви людина. Були б мені доброю секретаркою.
— Ви вже маєте прекрасну секретарку, сер, в особі міс Роуз Біґмен — жінки, яку я вважаю своєю подругою. Навряд чи вона зрадіє, коли ви наймете мене.
Вінчелл знову засміявся.
— Та ви знаєте про всіх більше за мене!
Але його сміх тут же стих — очі його так і не засміялися.
— Послухайте, леді, я нічим не можу вам допомогти. Мені шкода, що вашій зірці доведеться це все пережити, але я все одно дам цю історію в друк.
— Я не прошу, щоб ви її не давали.
— То чого ви тоді хочете від мене? Я вже запропонував вам роботу. Запропонував випити зі мною.
— Я хочу, щоб ви не друкували у своїй газеті прізвища оцієї дівчини, — Олів знову тицьнула на фотографії. Вони були зняті якихось кілька годин (і кілька століть) тому, і на одній з них була я — із закинутою в екстазі головою.
— Чому б то я мав не друкувати її прізвища?
— Бо вона невинна.
— Цікаво ж вона це показує.