Він знову засміявся тим своїм холодним, неприємним сміхом.
— Яка різниця, назвете ви ім’я цієї бідолахи у своїй газеті чи ні. Історія від того не зміниться, — зауважила Олів. — Бо інші двоє, які влипли в цей скандал, — публічні особи, актор і артистка. Люди вже знають їхні імена. Поринувши у світ розваг, вони розуміли, на який ризик ідуть, і знали, що публіка пильно за ними стежитиме. Ваша історія їх, звісно, зачепить, але вони оговтаються від цієї травми. Це все — частина слави. Але оця дівчинка, — Олів тицьнула пальцем на моє розпашіле лице на фото, — проста студентка з хорошої сім’ї. Її це звалить з ніг. Надрукувавши її прізвище, ви поставите хрест на її майбутньому.
— Постривайте, те дитя на фотографії — то вона? — Вінчелл показав на мене.
Коли він націлив на мене свого пальця, я відчула себе так, наче то кат вихопив мене з натовпу засуджених до страти.
— Так, — відповіла Олів. — Вона моя небога. Чемна дівчина. Вчиться в коледжі Вассара.
(То вже було занадто: я, звісно, відвідувала коледж Вассара, але сумніваюся, що хтось міг закинути мені те, що я там вчилася.)
Вінчелл не зводив з мене погляду.
— Тоді якого дідька ти не в коледжі, дитино?
У ту хвилину я пошкодувала, що не там. Мені здалося, що мої ноги от-от підкосяться, а легені перестануть вдихати повітря. Я ще ніколи так охоче не тримала рота на замку. Стояла і щосили вдавала із себе виховану дівчинку, яка вивчала літературу в хорошому коледжі і зовсім не була п’яна — роль, до якої того вечора я була зовсім не готова.
— Вона приїхала до міста погуляти, — сказала Олів. — А сама з маленького містечка, з порядної сім’ї. Недавно зв’язалася з трохи підозрілою компанією. З чемними дівчатками постійно таке стається. Вона помилилася, от і все.
— І ви хочете, щоб я не здирав з неї шкуру через це.
— Так. Саме про це я вас і прошу. Нехай та історія іде в друк, якщо так треба — навіть із фотографіями. Тільки не вказуйте прізвища цього невинного дівчати.
Вінчелл знову перебрав знімки. Тицьнув на той, де мої губи пожирали лице Селії, а рука, наче змія, обвила Артура Вотсона за шию.
— Сама невинність, — сказав він.
— Її спокусили, — відповіла Олів. — Вона вчинила по-дурному. З будь-якою дівчиною таке може статися.
— А за які ж то я гроші, по-вашому, купуватиму дружині й доньці норкові шуби, якщо перестану публікувати плітки, бо, як бачите, невинні люди чинять по-дурному?
— У вашої доньки гарне ім’я, — ні з того ні з сього ляпнула я.
Звук мого голосу шокував мене. Я справді не збиралася нічого казати. Слова самі вилетіли з мого рота. Вінчелл та Олів теж здригнулися, почувши мій голос. Олів крутнулася й сердито на мене глянула, а Вінчелл здивовано відкинувся на спинку крісла.
— Тобто? — перепитав він.
— Ми не просили тебе відкривати рота, Вівіан, — сказала Олів.
— Тихо, — цитьнув на неї Вінчелл. — Що ти сказала, дівчино?
— У вашої доньки гарне ім’я, — повторила я, не маючи сили відвести погляд. — Валда.
— Звідки ти знаєш мою Валду? — запитав він.
Якби я мала розум в голові чи була здатна вигадати цікаву історію, я б, напевно, відповіла по-іншому, але в такому наляканому стані я змогла видушити із себе тільки правду.
— Мені воно завжди подобалося. Розумієте, мого брата звати так само, як вас — Волтер. Мого прадіда по мамі теж звали Волтер. Ім’я моєму братові дала бабця. Вона хотіла, щоб воно лишилося в родині. Бабця слухала всі ваші програми на радіо, бо їй подобалося ваше ім’я. І читала всі ваші колонки. Ми разом їх читали, у «Ґрафік». Волтер — то було улюблене ім’я моєї бабці. Вона дуже зраділа, коли ви назвали своїх дітей Волтером і Валдою. Бабця змусила моїх батьків назвати мене Вівіан, бо це ім’я починається на ту саму літеру, що й Волтер.
Та коли ви назвали свою доньку Валдою, вона пошкодувала, що й мене так не назвали. Гарне ім’я, сказала вона, і хороший знак. Ми слухали всі ваші випуски «Години танцю від Лакі Страйк». Бабці дуже подобалося ваше ім’я. Вона шкодувала, що мене не назвали Валдою. Вона була б щаслива.
У мене вичерпувалися сили — і сяк-так зліплені докупи речення, — та й узагалі, що за дурниці я плела?
— Її хтось просив читати лекцію? — спитав Вінчелл, знову тицьнувши на мене пальцем.
— Не звертайте уваги, — сказала Олів. — Вона хвилюється.
— Це на вас, леді, мені не треба звертати уваги, — відповів він Олів і вкотре спрямував свій крижаний погляд на мене. — Десь я тебе вже бачив, дитино. Ти ж бувала тут колись, правда? У компанії Селії Рей, правда?
Я кивнула — усе, тепер точно кінець. В Олів опустилися плечі.