— Борщ? Ну, ти даєш!
Орест обожнював чомусь саме український борщ, а за пампушками з часником готовий був бігти на край світу. Софія ж сьогодні не мала ні настрою, ні часу бавитися з тістом: щось одне — або краса, або кухня. Борщ зварити встигла, а пампушки прихопила у ресторані неподалік, розігріла у мікрохвильовці і полила часниковим соусом. Нехай уже поласує, стомився. На сьогодні планувалося дві операції, а скільки було — розповість увечері. Втім, його операції — по три-чотири години, такої однієї на тиждень вистачило б… Як вони це витримують? Залізні хлопці — Орест, Ілля… Молоді, тому й залізні. За кордоном хірург, якому виповнилося п’ятдесят, до операційного столу не стає. Консультує, вчить молодших, але зазвичай не оперує. А в шістдесят чемно кланяється і займається хіба приватним прийомом. Хірургія нищить здоров’я, як жодна інша професія, цифри про це свідчать.
Погладила м’яке платинове волосся, поцілувала краєчок брови.
— Ти чого, мала? Щось не так?
— Все чудово, їж. Чи не смакує?
Перші дві години після обіду, який за часом виглядав уже вечерею, бо часто це бувало о сьомій-восьмій, Софія не зачіпала чоловіка. Хай собі полежить, поклавши довгі ноги на бильце дивана, хай поклацає перемикачем програм, хай погортає газети. Аби лиш телефон не дзвонив…
Він мусить заспокоїтися, розслабитися, відійти від подій дня. Звісно, коли день випадав удалим. Коли нікого не поховали, коли всі ситуації виявилися штатними, коли все вдалося, коли все за планом. Далеко не кожен день доктора Смереканича закінчувався так мирно. Чи раз таке бувало, що не встигав ложки до рота донести — і вже чортова мобілка виграє свою пісню — «Наша служба і опасна, і трудна». Наче насміхаючись сам над собою, Орест поставив цю мелодію на з’єднання з телефоном відділення, з якого дзвонили чергові лікарі, коли із прооперованим хворим траплялася якась непередбачена ситуація. І тоді марно було переконувати, що реанімація сама дасть собі раду. Софія й не бралася. От їй би самій хтось порадив сидіти вдома, коли з хворим біда!
Сьогодні наче тихо. Зазвичай коли виникають ранні післяопераційні ускладнення, телефон вже розривається. Значить, минулося.
— Сонечко, де ти? Ходи-но, посвіти…
— Темно тобі, серденько?
— Угу…
Цього разу їй легко вдалося відірватися від монітора і бігти працювати свічкою, надто цікавою обіцяла бути вечірня розмова. Що там у них сталося?
— Ну і що там у вас? — Софія присіла поруч і взялася масувати Орестові плечі — після тривалої операції у нього частенько боліла спина — доводилося трохи згинатися до столу, асистенти були невисокими на зріст.
— Хтось, я думаю тепер, що з міністерства, так накрутив Іллю, що… Мовляв, відкрито новий кардіологічний центр, і бракує досвідчених кадрів, досвідченого керівника з новими поглядами на… А Смереканич засидівся у вас у заступниках, пора б йому… Ну й таке інше. Мені здавалося, що він повторює заздалегідь вивчені чужі фрази, наче записані на магнітофон. Ми чули їх у Мілані. Та й у Москві…
— І ти не здогадуєшся, чия робота?
— Звісно, його…
— І високо він залетів?
— Вище не буває. Зв’язки у нього… Всі свої. Кажуть, він і з президентом вась-вась.
— Та ну! З Кучерявим? — Софія скривилася, але мусила визнати, що зв’язки справді серйозні.
— Був у нього довіреною особою на виборах.
— Ти бач! А хто б подумав! Таке маленьке, а всюди влізло! Кажеш, був у міністра?
— Мабуть, так. А які проблеми? З таким мішком грошей, як у нього, друзів зазвичай багато. І будь-які двері відчиняються легко.
— Оресте, я одного не зрозумію — чому ти так рішуче налаштований проти? Адже все складається в абсолютний позитив: кафедра, звання, клініка, самостійна відповідальна робота — твоя давня мрія. Рідне місто, врешті-решт! Це ж тобі не на Колиму, не в Африку, не… Ну, не знаю куди! До батька ближче. А йому вже поза сімдесят, сам знаєш, яке здоров’я. І молодшим тато не ставатиме. Догляд йому потрібен?
— Все правильно, Сонечко, все правильно. Ще скажи, що тобі також хочеться працювати, що давно час отримати звання, хоч би для того, щоб писати на обкладинках книжок — доцент. Красиво звучить, дзвінко.
— Красиво! А хоч би й так!
Софія не нудила, не нендзала — набридло таке рослинне існування, набридла кухня. Якщо чесно — кухня не набридла, їй подобалося таке життя — був час подбати про себе і про чоловіка. А він потребував піклування. З такою божевільною роботою навіть залізного організму ненадовго вистачить без постійного догляду, без вчасного харчування, без оцього легкого розслаблюючого масажу, без спокійної вечірньої розмови, яку Софія уміла спрямовувати так, що Орест звільнявся від денних проблем, вони не залежувалися на дні і не руйнували ні серця, ні мозку. Таке вміння приходить жінці з роками. Важко уявити дівчинку, яка б мала стільки терпіння й уміння. Софія пригадувала себе колишню — з Ігорем вона була зовсім іншою. З Максимом — також. Чому? Мабуть, вони були іншими. Мабуть, їхні почуття відрізнялися від Орестових. Мабуть, вона чекала від них іншого і вимагала іншого, чого вони не могли дати. Мабуть…