Батько зустрів на порозі — виглядав, чекав…
Софія почувалася у подвійному колі тепла і душевного комфорту, оточена турботою не лише чоловіка, а ще й батька. Таке загублене, затерте роками почуття… Навіть не забуте — ніколи не знане.
Аж тепер вона зрозуміла, звідки в Ореста ці манери — подати руку, підтримати під лікоть, неодмінно встати, якщо заходить жінка — незалежно, в лікарні чи в ресторані, звідки ця вроджена елегантність, вміння тримати голову гордо, але схиляти її у пошані, не втрачаючи при цьому себе і не впадаючи в лестощі. Він навчив, старий галицький інтелігент, доктор Смереканич. Маючи перед очима таку свічку постави, таке сяйво чола, чи можна вирости уклінним?
— Татку, як ви? — обняла свекра Софія. — Здорові?
— Нічого, з Божою поміччю… А це хто такий? Коли ж ви кота у господарстві завели? — з подивом обсервував третього пасажира авта, котрий розлігся собі на задньому сидінні, і аж після першої хвилі поцілунків і вітань, коли родинні почуття дали місце увазі до гостей, повагом вибрався. Озирнувся. І пішов привітатися з господарем.
— Гатто Негро! — збирався, мабуть, вимовити. Але вийшло як завжди: — Мяяяяяу!
Але яке це було «Мяяяяу!»
— А це що за з’ява? — батько обдивився кота з усіх боків і, звісно, упізнав: — Та це ж Гатто, кіт покійної пані Аріадни! Як він у вас опинився?
— А це ви у нього, тату, спитайте, — усміхнувся у бік чорного хвоста Орест. — Здається мені, нечиста тут справа. Він на Софію зазіхає! Відбити у мене хоче, чи що?
— Нічого у нього не вийде! — обняла чоловіка за струнку, мов у юнацтві, талію Софія. — У нього паспорта немає, а на віру жити я не згодна!
— А, то лиш у цьому проблема? — хитро примружився батько.
Усі троє зареготали так, що на ганок вийшла Віолетта.
— Ну, привіт веселій компанії! Нарешті дочекалися! — але з її тону особливої радості почути не вдалося. Звісно — додаткові люди в хаті, додатковий клопіт…
— А чому Павлика не привезли? — не вгавав батько. — Нехай би відпочив на свіжому повітрі. Виноград допоміг збирати.
— А ми так і зробимо! Повернеться малий з моря — і сюди, правда, Софіє? Ще встигне до початку навчання! — Орест кинув погляд молодого господаря на виноградник за хатою. — Кажуть люди, що цього року виноград не вродив. А наш — ніби й нічого…
— Сусіди теж дивуються — врожай тільки у нас та у пані Аріадни. Отакі дива, сину! Цього річ вино повинно бути особливим.
— Ага, буде воно особливим, — подала голос Віолетта. — Та воно на вагу золота піде — ніде ж не вродило! Але хіба цього старого… — і затнулася, нахромившись сміливістю язика на погляди Софії та Ореста, — старого Смереканича переконаєш, що вино люди тримають на продаж. А не тільки роздаровують друзям! Чи ви таке бачили, він своє вино пацієнтам виписує, та ще й роздає пляшки! Хоч би за саму пляшку гроші брав…
Їй так хотілося розмовляти, використовуючи звичну термінологію, але мусила стримуватися у присутності гостей… Аж щелепи зводило від розуміння того, що віднині вони — не гості. І в заповіті Романа Тарасовича значиться один спадкоємець — син. Вона ж мала право лише дожити свій вік у своїй кімнаті. Жодних прав на власність — ані продати, ані перебудувати. Отака дяка за те, що віддала свою молодість, красу… Ще тут бракує малого Софії. Ну, симпатичний хлопець. Вихований, спокійний, весь у Смереканичів — і зростом, і манерами, лишень чорнявий і синьоокий, як мати. Але чому Роман возиться із ним, мов із рідним онуком? Чому без кінця розповідає про їхню сім’ю, рід? Теж мені, нащадок! Наче у неї, Віолетти, немає племінниці! Здурів Орест, чисто здурів! Ой, казала вона — на кому женишся?
Ці думоньки-думи вилилися у знервовані, рвучкі рухи. Скінчилося тим, що тарілка, в яку хотіла покласти салат, опинилася на підлозі, і жаль за розбитим предметом сервізу переважив жаль за розбитим життям.
— Ну, ви тут не гості, заходьте, влаштовуйтеся, — метушився батько.
— Тату, облиште речі, я сам чудово впораюся, — відбирав у нього майже силоміць валізи Орест.
І мав рацію — батько сьогодні задихався більше, ніж завжди, мабуть, від хвилювання.
По обіді Софія заходилася розкладати речі. Почувалася, мов колись, у часи своїх великих переїздів, ніби мала відкривати нову сторінку життя, і війнуло отими давніми, першими роками, коли щойно отриманий диплом так вивищував, так надавав ваги. Тепер розуміла, що дипломи, сертифікати, всілякі посвідчення — тільки папірці з печатками, жоден з них насправді нічого не додає — ні розуму, ні поваги, ні довіри. Це — просто папірець, необхідний для того, щоб відповідати певній посаді. А вдихнути у нього життя, змусити оточуючих визнати, що твої сертифікати й дипломи — справжні, можна лише поклавши поміж твердими палітурками «корочки» щось вагоме. Зазвичай це — життя.