— Ах ти, підступний! Та нічого у тебе не болить! — здогадалася.
— Звісно, не болить. Подумаєш — пара коробок! Це я навмисне… — перевернувся на спину і вхопив її довгими ручиськами чоловік, починаючи розстібати гудзики домашньої довгої блузи. — Ходи до мене…
М’який килим виявився чудовим плацдармом для любовних ігор — місця — хоч танцюй!
Враз двері грюкнули, прочинившись.
— Оресте! Що це діється? Посеред білого дня? Оце так виховання, оце так…
Двері грюкнули ще раз, та голос залишився у кімнаті, перелітаючи від стіни до стіни, наче замкнений птах. Такий хижий, недобрий птах. Ворона.
Голос злетів сходами донизу, відлунював десь у кухні, переплівшись із батьковим. Слів розібрати незмога, але тон говорив більше, як зміст.
— То я тепер повинна стукати у всі двері власної хати?
— Не в усі. Але в ці — будеш. І взагалі, нічого тобі…
Орест зачинив двері, повернув ключа в замку. Та повернути жартівливий, безтурботний настрій, а тим паче настрій кохання не вдалося навіть йому — невразливому до всіх ворожих слово-куль.
— Ор, любий, та ну її…
Софія узялася пальцями розправляти зморшки, що набігли на кохане чоло.
— Не треба морщити лоба, не треба… Ти у мене молодий і красивий…
— Ага, красивий… Сивий, зморшкуватий…
Орест обняв дружину, перехрестивши руки у неї за спиною. Софія завмерла, принишкла на його грудях, прислухаючись до стуку серця. Так обіймає хвиля берег, так пригортається корабель до пристані перед тим, як рушити в океан.
— Нікому не віддам. Моя…
«Та куди ж я від тебе?» — не промовляла — думала.
— Так ніхто ж і не зазіхає, — сказала уголос, щоб не розсироплювати ситуації до решти.
— Ще й як зазіхає. Чуєш?
Під дверима почулося виразне шкряботіння. Ну, звісно, це він, її новий кавалер — Гатто. І як ця звірина чує, коли у них настрій на кохання? Як ревнивий чоловік — нюхом. До нетерплячого шкряботіння долучилося ще й уривчасте нявкання.
— Ну що, пустимо?
Відчинивши двері, вони впустили не тільки кота, а ще й невдоволене:
— То тепер у мене в хаті бігатиме і цей чорний котяра? Ще чого бракувало! Нюхати котячий сморід! І як воно до них приблудилося?
Гатто Негро лиш глянув зневажливо на жінку, котра не вміла стримати емоцій у товаристві справжнього джентльмена. Влаштувався на подушці в кутку дивана, саме там, де облюбував собі місце Орест.
— Але у спальню ми його не пустимо. Нехай нявкає хоч усю ніч! — глянув у бік негаданого суперника господар. Кіт віддячив таким же поглядом: «Ну-ну, побачимо!», загорнувся коротким залишком хвоста і заплющив хитрющі очі.
Серпнева вчена рада. Мабуть, в усіх школах та вищих навчальних закладах це дійство має однаковий присмак — свята і зітхання. От і літо скінчилося… Попереду новий навчальний рік. Попереду зустрічі з новими студентами, з новим колективом. Це непросто. Софія полічила, а скільки ж разів їй довелося входити наче і в ту саму річку, але не в ту саму воду. Вийшло багато. Але чомусь передчуття неприємного не було. Чим несподіваним, новим, таким, чого не відкрили їй у Тернополі, може почастувати Прикарпатськ?
Сходами адміністративного корпусу, широкими, наче у справжньому храмі, піднімалися до великої аудиторії викладачі — ошатно вбрані жінки й чоловіки із заклопотаними обличчями. Чому обличчя ще тепер, до початку навчального року, виглядали такими стурбованими, наче сто тисяч клопотів звалилися на голови з ризиком поруйнувати красиві зачіски? Чи то мода така — не посміхатися?
Орест залишив її на хвилю саму — побіг кудись із проректором з науки. Вона почувалася самотнім острівцем посеред річки, яка несла свої води у чітко визначеному напрямі, обминаючи нерухому перешкоду в блакитному костюмі, недостатньо суворому, як для ділового, та ще й з разком перлів на шиї, надто схожих на справжні, щоб їх носити в часі отаких оказій. Її оглядали й обминали. Ніхто не привітався, ба навіть не посміхнувся.
Ну, де ж він, Орест?
Враз хвиля люду розступилася, наче річку раптово перегородили греблею, і просто перед нею виріс… ні не виріс — виник сам ректор — Георгій Григорович. У повітрі пливла, окремо від господаря, усмішка Чеширського кота. Губи, товсті, красивої форми, розпливлися в приязні.
— Вітаю, вітаю вас на гостинній землі Прикарпатська! Прошу любити й шанувати! — це до навколишнього почту: — Наша… окраса і надія, можна сказати… відома й популярна… можна сказати…