Як це буває, коли сміх до сліз, коли ридання до розпачу, коли чекання до трепету, коли погляд наскрізь, коли присутність відчуваєш на віддалі, вона дізналася тільки тоді, тієї яблуневої, весняної, повної квіту й запаху ночі, коли врятувала його, юного, красивого, як той вишневий… ні, яблуневий цвіт… Навіщо? Що в ньому було таке, інше, таке, що привабило і занапастило її, таку досвідчену, таку мудру? Це світле, пшеничне волосся? Ці очі небесної голубіні, глибокі й прозорі? Ці вуста, рожеві, мов у дівчини?
Ці вуста, що кликали іншу щоразу, як вона схилялася, щоб почути своє ім’я!
Тієї страшної повоєнної пори вона відчула біль за цих людей, з якими не зріднилася, ні, цього, на щастя, не було, просто пізнала їх і пожаліла. Пожаліла. Це теж із царини недозволеного.
Вона так і не змогла зрозуміти, чому ці хлопці, такі молоді й красиві, яким би тільки жити й жити, гинули вже не на війні, не від рук німецького солдата, а від своїх, таких же українців! У чому різниця між червоним прапором та іншим, поділеним на синю та жовту половини? Чому за те, що червоного зірвано з даху урядового будинку, належить розстріляти і того, хто зірвав, і всю його родину? Чому вони не приймали цієї нової, червоної влади, яка обіцяла так багато добра людям? Чому так затялися на своїх полях, виноградниках, на отому прапорі кольору неба й пшениці? Чому не хотіли, щоб все стало спільним?
Знала — її не зачеплять. Навіть коли всі сусіди з довколишніх «панських» будинків «панської вулиці» опинилися невідомо де, а в їхніх оселях з’явилися нові господарі, сприйняла це так, ніби воно її не стосується. Вона не повинна втручатися. Вона занадто довго живе на світі, щоб втручатися у кожний поворот історії, занадто добре знає марність цих втручань.
Але тоді, тієї яблуневої ночі…
Тоді все й почалося.
Розділ IV
Ці години, коли лікарня завмирала після важкого і для лікарів, і для хворих трудового дня, коли в ординаторській западала пронизлива до неможливого тиша, коли можна було увімкнути музику і під спокійні переливи старого доброго оркестру Фаусто Папетті розслабитися і погортати історії, переглянути записи, підтягнути хвости за недосвідченими інтернами, переконатися, що всі ліки, якими доповнили лікування на обході, перенесені до листків призначень, ці години спокою і розслаблення були для Ади найкращим часом доби.
Ця музика, ці знайомі, слухані-переслухані мелодії не набридали, заспокоювали… Вони означали — все гаразд, напруження попустило, поки що нічого екстраординарного не сталося. Можна пересісти з-за робочого столу отуди, в куток, де м’яке крісло, де маленький столик, чайник і кілька різнокаліберних горнят — нових, сучасних, різнокольорових і з різними написами — такі горнята дарують лікарям представники фармацевтичних компаній, щоб не забували назв препаратів, які вони рекламують. Щоб пам’ятали навіть відпочиваючи — на кожному горняті назва і логотип. Ада не любила пити з них каву — тільки зі своєї старої, улюбленої чашки. Втім, нещодавно у неї з’явилася іще одна улюблена, але пити каву на роботі з горнятка, яке коштує чи не сотню доларів — перебір!
Цей сервіз, власне, навіть не сервіз, бо чашок та блюдець лише два, подарувала їй нещодавно пані Аріадна. Звісно, це не купа скла на дванадцять персон, але хіба у кількості предметів цінність! У цих тонких, майже прозорих, зі справжньої старовинної китайської порцеляни горнятках приховувалося щось особливе, притаманне отаким речам — не з конвеєра, не з гуртової закупівлі, а своє, індивідуальне. Кожне горнятко з отих двох, що залишилися, розписане по-своєму, чайник та блюдця мають інший малюнок, хоч зроблений, безумовно, одним художником. Пані Аріадна пояснювала, що на них зображені моменти чайної церемонії. Цукорниці не було. Не тому, що розбилася, а тому, що китайці цукру до чаю не додають, тому й предмет сей у сервізі зайвий. Цукор насипали до якоїсь особливої форми чаші. Для чого вона служить у китайській церемонії, навіть пані Аріадна не могла сказати. Не пригадувала, скільки цьому сервізу років, хто і коли купив його. Він передавався в їхній сім’ї з роду в рід, так само, як будинок, меблі, прикраси, книги.
Цікава жінка, цікавий будинок, цікаве усе, пов’язане з нею. Цікаве і якесь загадкове. І хвороба її не зовсім зрозуміла… Ада гортала історію, переглядала записи електрокардіограми. Навіть дивно, що у жінки такого віку настільки здорове — органічно, фізично здорове серце! В історії хвороби вказано вік — сімдесят шість років. Дивно. На вигляд — ледь за шістдесят. Чудово виглядає. І водночас здається, що їй значно більше. Якась несучасна вона, наче з іншого світу. З того, де носили отакі довгі сукні, отакі халати з хутряною облямівкою по коміру, зі світу, де розмовляли повільно і наче роблячи ласку, де посміхалися, наче даруючи маєток. Де дарували, таки даруючи маєток! Ада навіть не бралася рахувати, скільки може коштувати в українській чи американській валюті оцей подарунок — справжня китайська порцеляна! Про таке кажуть — немає ціни! Таке справді можна хіба отримати у спадок! Ада знала — вона не розлучиться із цим коштовним дарунком ніколи! З доброї волі — ніколи.