Пані Аріадна Адамантська займала окрему палату — невеличку, з усіма вигодами. Зазвичай у таких палатах лежать хворі із сімей «нових українців» — за додаткові зручності доводиться платити. У пенсіонерів таких грошей не буває. Але пані Адамантська з витратами не рахувалася. Пенсію отримувала невелику — мінімальну, як кажуть, вона ж ніде за своє життя не працювала, але гроші у неї були. Звідки — ніхто не знав. Мабуть, продає щось зі свого багатого будинку, в якому, подейкують, стільки коштовностей!
Ада прихопила історію хвороби і подалася довгим коридором до палати № 13, де лежала хвора. Ця палата частіше за інші стояла порожнем — відлякував «нещасливий» номер. Хворі вибирали інші, намагалися у скрутну хвилину обминати навіть таку потенційну небезпеку. Але пані Аріадна виявилася не з тих, хто зважає на забобони.
— Як ви, Аріадно Адамівно? Тиск міряли? Не підвищувався?
Ада намагалася розмовляти отим завчено-оптимістичним тоном лікаря, засвоєним ще з часів студентства — так їх вчив професор-кардіолог Карапетян. Лікар, мовляв, повинен нести хворому надію на швидке одужання.
Усупереч оптимістичним висновкам кардіограми та інших показників, які належить оцінювати як об’єктивні, суб’єктивно стан хворої на жоден оптимізм не налаштовував. Вона слабнула просто на очах. Дивно.
В історії належалося б писати — стан середньої важкості. Чому? Бо бліда, бо слабка, бо підводиться з ліжка лише за потребою, бо в очах якась всесвітня втома, бо руки лежать так немічно поверх ковдри, бо губи не підмальовані помадою, як раніше, бо волосся просто зачесане, а не вкладене у зачіску, як завжди. Хіба це все запишеш у лікарський щоденник? На посміх колегам хіба. Це ж нормально для хворої людини. А для деяких здорових теж. Але не для пані Аріадни, не для неї…
— То який у нас тиск? — не таким вже оптимістичним голосом повторила Ада.
— Тиск? Тиск, мабуть, нормальний… Не у тиску справа, пані доктор, і ви це знаєте, — посміхнулася майже бузковими губами хвора. — Просто мій час закінчується…
— Час? Який час? — школа професора Карапетяна волала — усміхайся і вдавай оптимістичну дурепу! Здоровий глузд і досвід стверджували — пані має рацію.
— Мабуть, мені час додому… — зітхання не жалю, не потреби співпереживання вирвалося з грудей старої жінки — аж тепер стало видно, наскільки старої.
— Додому? Але ж лікування…
— Не в лікуванні справа, Адочко, видно, цього разу мій час таки закінчився.
Вона знов усміхнулася. І щось змінилося в обличчі… Ні, не шкіра, жодна зайва зморшка не перекреслила високого чола, ні, не колір волосся — густого, чорного із зовсім непомітною сивиною, ні — нічого не змінилося, і все-таки щось зникло.
— Я проситиму вас, Адо Адамівно, можливо, про щось дивне. Але не відмовляйтеся одразу, подумайте, — хвора зачекала трохи, наче, щоб сформулювати думку, а може, щоб зібратися на силі. — Ви знаєте, у мене нікого немає. Коли я… — вона не знайшла в собі сили сказати «умру», обійшла це слово іншим — «піду»: — Коли я піду, нікому буде залишити мій будинок і все, що в ньому… Але я не можу передати це будь-кому. Є певні вимоги…
В Ади тихо пішла обертом голова. Передати… Будинок і все, що в ньому… Ні, мабуть, їй це сниться… Такого не буває… Будинок і все, що…
— Не відповідайте одразу. Зараз не треба. Я все розповім там, удома… Хочу, щоб ви знали наперед — все не так приємно, як може здаватися. Коли щось дають — чогось і вимагають. І ніколи не знаєш, чого буде більше — того, що отримаєш, чи того, що мусиш віддати. Завтра я піду додому. А післязавтра ви прийдете до мене. Одна. І нічого не кажіть ні матері, ні дочці. Де неодмінна умова. Потім розповісте, коли приймете рішення. Це буде нелегке рішення і нелегка робота, хочу, щоб ви знали заздалегідь. Зараз ніхто не повинен впливати на ваш вибір, ніхто. А це вам. На знак подяки за лікування. I як…
Хворій забракло повітря, вона вдихнула кілька разів, зачекала, коли перестане стукати так безладно серце.