— Це — вам.
Вона зібралася на силі, зняла коштовний перстень із червоним каменем і одягла його на безіменний палець правої руки Ади. Перстень, що здавався величезним, виявився саме потрібного розміру, одягнувся легко і виглядав так, наче вона носила його багато років.
Про ціну годі й здогадуватися! Масивне золото старовинної роботи, рубін неймовірної для натурального каменя величини… Справді, подарунок царський…
— То завтра я піду додому, гаразд?
— Аріадно Адамівно, може, трішки пізніше? Завтра ми чекаємо професора з Києва, він відомий кардіолог, хірург, може порекомендує щось для вас?
— Люба моя, мені вже не допоможе ні хірург, ні професор…
— Але я записала вас… Буде незручно…
— Гаразд, я зачекаю…
Чомусь рука без персня здавалася беззахисною і старечою… Вона має рацію, ця дивна жінка, її час на цьому світі лімітовано…
Належало б думати про завтрашній візит київського гостя. Подейкували, що його запрошують до них головним лікарем кардіологічного центру. Це, звичайно, важливо, без доброго керівника пуття не буде, іншим разом Аді вистачило б цієї теми для обговорення з подругами на літр кави, але перстень на пальці, але щойно почуте — «... будинок і все, що в ньому…» — налаштовувало на зовсім інше. Відділення, центр, головний лікар — все це якось віддалялося, ставало не таким важливим. Зараз важливо інше — чи вдасться укоськати стару. Вона сказала своє слово. Будинок і все, що в ньому… Це неодмінно дістанеться їй, Аді! Чого б не коштувало. Чим би не довелося заплатити!
Як там вона сказала — «коли щось дають, чогось і вимагають, і ніколи не знаєш — чого більше». Якось так… Ніколи не знаєш, чого більше? А чого від неї можуть вимагати? Та не життя ж! А може, життя? Може, вона не вийде із цього дивного будинку?
Дурниці! Сучасна жінка, а думає про якісь неможливі в цивілізованій країні речі. Звісно, ніхто просто так нічого не дає. Скільки старих людей домовляються з молодими про те, щоб доглянути до… з умовою успадкування житла.
Тут не цей випадок. Не догляду, не матеріальної допомоги потребує Аріадна Адамівна, чогось іншого. Завтра розповість…
Адамівна. Так дивно! Вона теж Адамівна! Мабуть, їх таких дві на все місто, у кого батько називався Адамом. Нічого дивного, звичайне польське ім’я, тут, неподалік від польського кордону, такі імена не рідкість, дивно інше — історія цього імені. Батько Ади називався звичайно і просто — Петром. Але мама чомусь категорично наполягала на тому, щоб він ще до весілля змінив ім’я і став Адамом. Чому Адамом — зрозуміло. Адину маму звали Євою.
— Вам би, дорогі батьки, не дочку і сина, а двох синів народити — Каїна та Авеля, — сміялася колись Ада.
А мати не сміялася, напрочуд серйозно сприймала все, пов’язане з їхніми іменами.
От розповісти б про все почуте сьогодні мамі! Чому пані Аріадна забороняє?
Мама зрозуміла б. І підтримала.
Будинок, і все, що…
Таким аргументом розбивають який завгодно опір. А опиратися в їхній родині нікому. Голова сім’ї — Ада. Мама і донечка Аліна — лише слухняні і вдячні виконавці її волі. Мама з дитинства молилася на Адочку — найвродливішу, найрозумнішу, найкращу, А тепер вони удвох моляться на Аліночку — найвродливішу, найрозумнішу…
Біда в тім, що після батькової смерті довелося їхню велику гарну квартиру в центрі міста розміняти на дві — однокімнатну (для брата та його дружини) і ту, де вони оселилися з мамою та Аліночкою — дві кімнати й крихітна кухня. Мама ледве розмістилася в маленькій спальні, а їм обом — Аді та Аліні — довелося ділити хай більшу, та одну. Отак і живуть — ані хвилини спокою. Аліночку можна зрозуміти — дівчинка вже велика, хочеться і музику послухати, і подруг запросити. А куди? Тому й затримувалася Ада на роботі допізна — тут у неї свій кабінет, навіть переночувати можна при потребі — диван, чиста постіль, телевізор.
— Адо Адамівно, може, додому підкинути? — зазирнув лікар відділення, Олександр Петрович. — Ви скоро?
Ада швидко скинула халат, глянула в дзеркало — волосся розтріпалося, а загалом нічого. Цей Олександр, Шурик, як його лагідно називали, симпатичний мужчина. На зріст, щоправда, невеличкий, та ще й одружений, але яке це має значення у нашому повному змін світі! Сьогодні одружений — завтра розлучений! А якщо у неї буде будинок і все, що в ньому — о, запевняю вас, панове, черга на руку і серце стоятиме до кінця коридору! Розлучених чоловіків найбільше лякає побутова невлаштованість. А якщо до симпатичної жіночки, та під крилечко, та в затишну хатку, то… Ні. Ми ще подумаємо! Ми достойнішого знайдемо!