Нічого, на всякий товар є свій купець! Славкові її попа подобалася. Ноги, мабуть, не дуже, але попа цілком.
Згадуючи Славка, Ада щоразу зітхала і поминала не дуже теплим словом матір. Чого їй бракувало? Дзюгала щодня — не пара він тобі, занадто простий, тобі треба не такого чоловіка, ти у нас варта кращого. Навіщо тобі цей селюк! От і додзюгалася — вже сім років Ада живе одна. Одна виховує Аліночку. Одна спить, одна вирішує всі домашні проблеми — а їх після батькової смерті чомусь виникло стільки — Щастигора, а зверху — ще одна! А Славко пішов угору — захистив докторську, став завідувачем кафедри. Вже й професора дали. І гроші непогані заробляє. Ендокринологія — дуже сучасно, дуже потрібно. Чому вона була такою дурною, чому послухалася матері!
Та основне — навіть не кафедра, навіть не натовпи пацієнтів, які у прийомні дні шикувалися під кабінетом професора Ярослава Богдановича Привроцького вже із самого ранку. Основною родзинкою у цьому торті виявився тато, отой простий собі сільський дядько Богдан, якого мати й за свата не вважала, і на поріг не пускала — куди там родичатися з якимось звичайним столяром! Ото родинонька! Ото запопала собі дівонька хлопця — село селом, тато — столяр, мама — на фермі! Що тоді Ада наслухалася співаного й казаного! І від матінки, і від таточка — тоді ще повного сил і можливостей полковника внутрішніх справ! Є що згадати!
Батько так і поривався підшукати для доні якогось офіцера із перспективних. То одного приводив до хати, то іншого. Файні хлопці були — що плечі, що погони. Але жоден з них чомусь не припав Аді до серця. До того ж, всі вони, як на підбір, сягали їй лише до носа, не вище. Що їй, під пахвою чоловіка носити, навіть при погонах? Куди їм було до Славкових плечей! Славко виріс у селі, на свіжому молоці. Мабуть, мама свого одинака молоком не лише напувала, а й у молоці купала — бо такий хлопець виріс — дівчата шиї звихували, оглядаючись. Високий, кремезний, широкий у плечах, лицем білий, чубом чорнявий — хоч у кіно знімай.
І характер золотий — спокійний, врівноважений. До того ж, закохався в Адочку з першого погляду ще на першому курсі.
Доля звела їх до однієї групи. Отак і проходили шість років за ручку — спробуй тут не закохайся, маючи щохвилини поруч закохані, чорніші за стиглі вишні, очі! Спробуй не відгукнися серцем на добре слово, на міцну чоловічу руку, яка готова підтримати щомиті — чи підказати латинську назву якогось горбочка на кістці, чи дати списати історію хвороби, чи понести напхану книжками сумку, чи заплатити комсомольські внески. Славко, здавалося, ніколи не був дитиною, юнаком, він одразу народився дорослим чоловіком — така доросла, по-сільському проста і по-народному мудра розважливість керувала кожним його словом і вчинком.
Декан помітив його у натовпі вступників одразу й призначив старостою курсу. Це, звісно, додавало можливостей, але й справ побільшувало. До того ж, Ярослав не вмів користуватися «службовим становищем» для здобування оцінок. Сидів у бібліотеці чи анатомці стільки ж, скільки й інші. Але природний розум, чіпка пам’ять та особлива здатність концентруватися на предметі, забуваючи про все навколо, поставили його у перший ряд однокурсників не тільки за вродою, а й за знаннями.
Їх обох узяли в аспірантуру. Звісно, Аді допоміг тато — начальник міліції, не жарти. Про Славка подейкували — ну, староста курсу, що ви хочете, таким пряма дорога на кафедру, але і викладачі, й Ада, і сам Славко розуміли — на цьому шляху самих зв’язків не досить, треба й власної голови докласти. Славко зробив дисертацію дуже швидко, практично за два роки, ще до закінчення аспірантури — «Ніколи в студентах засиджуватися, треба сім’ю годувати!» — повторював щоразу. Адину дисертацію дописували вже удвох, сама вона не дала ради, тому й на кафедру не взяли. Вони одружилися в аспірантурі — довгенько довелося Ярославові доводити своє право на серце і руку дочки полковника Хабарова. Нарешті батьки не витримали облоги — «Та нехай уже живуть, нашій Адочці такий чоловік і потрібен — щоб ноги мив і воду пив! — ділилася із сусідками мама. — На руках її носить, за зимну воду взятися не дає. І нехай носить! Він — хто? Звичайний собі хлопець. Сільський… Тато — столяр, мама — ой, хоч і не згадуй… А вона у нас — полковницька доня, в добрі виросла, хай у добрі й живе!»