Панська вулиця — це навіть не стара, а народна назва вулиці, яка вела до вершини Щастигори. По-справжньому — вулиця Коперніка, і по-старому, з часів Польщі, і по-новому — совєти не змінили назви, адже Копернік — революціонер в астрономії — мав славу борця за науковий світогляд, його ім’я ніяк не шкодило радянській владі, навпаки, він виступав проти релігійних потрактувань теорії будови світу, тому був сопричислений до героїв від науки поряд із Галілеєм.
Вулиця пологою стрічкою огинала гору. Широка й брукована там, де шикувалися один при одному старі, «панські» будинки, вона поступово вужчала, ставала крутішою, а далі переходила у стежку для тих, хто протоптав її, здираючись до вершини, до отого вулканового жерла, кратера, що дихав то димом, то парою, то попелом, немов живий.
Будинок з лівого боку вулиці — мрія кожного заможного мешканця міста. І самі будинки — кожен з них, мов маленький замок, і земля навколо — чималий шмат від вулиці — майже до вершини, кому на скільки вистачило розмаху — не просто дорогі — дорогоцінні! Адже кожен господар розвів виноградник, і за довгі роки лози визріли і давали виноград, кожна ягода якого — на вагу золота, бо крапля вина — дорожча за золото. Про особливі якості «Щасливого» вина розповідали легенди — воно і лікує, і щастя приносить… Коштувало вино дорого, але мало хто його продавав — тримали для себе, для потреб родини.
На цій вулиці жили відомі люди — голова держадміністрації (не персонально хтось, а той, хто на цей момент обіймав посаду, а змінювалися вони частенько), прокурор, відомий письменник, що написав книгу «Щастигора», якою уславив і місто, і гору, і самого себе на всю Україну. Тут жили й старі мешканці, будинки яких переходили до нащадків з роду в рід — лікарі Смереканичі, Полянські, та й сама пані Аріадна Адамантська — самотня, багата, загадкова.
Доктор Полянський, відомий хірург, помер кілька років тому, і вдова, не в змозі утримувати на свою пенсію такий великий будинок, шукала покупця. От цей будиночок і приглянув Славко…
Втім, зараз в Ади з’явилася нагода стати Славкові якщо не знову дружиною, то сусідкою — формулювання — «Будинок і все, що в ньому» — не давало їй цієї ночі заснути. Вона заздалегідь погоджувалася на всі умови, які могла висунути стара пані — ну, що це може бути? Доглядати, прибирати, підтримувати родинне гніздо в чистоті і порядку? Які інші обов’язки можуть лягти на її плечі окрім таких звичайних для доброї господині вимог? Про це вона довідається завтра. А сьогодні — треба виписати хвору. А перед тим — оглянути, дати рекомендації.
Зиркнула на перстень з рубіном, який так звично влаштувався на пальці, наче носила його вічність. І як це мама учора не помітила обнови?
Двері в палату № 13 відчинилися наче самі собою.
— Я вже готова.
Пані Аріадна сиділа на ліжку, зачесана, вбрана, і якби не уривчасте дихання, здавалася б цілком здоровою — до молочної блідості її обличчя всі давно звикли — така, мабуть, шкіра.
— Я викличу вам таксі, пані Аріадно, — запропонувала Ада.
— Спасибі, мене відвезуть.
Ада не питала, хто. Цього чоловіка у місті знав кожен. Знав, заздрив, співчував. І ніхто не міг зрозуміти, як йому вдається все те, що вдається!
Його звали Роберт. Був колись такий фільм, Ада вже й не пригадувала, про що, але назву пам’ятала.
Роберт Олександрович. Пишно, розкішно навіть. Красивий мужик. Обличчя із мужнім підборіддям, мов у римського гладіатора, волосся, наче щойно з перукарні — густе, чорне, блискуче, мов собачий ніс. Одна біда — зріст. Метр сорок з капелюхом — це не приказка, а сувора реальність. Його очі були на рівні Адиних грудей. Ніколи не дивився у вічі, не любив задирати голову, тому здавався зверхнім. Зверхнім не тому, що дивився згори вниз, а тому, що кожен, хто хотів спіймати цей важкий, пронизливо-чорнильний погляд, мусив схилятися і зазирати панові до віч знизу вгору. У розмові із жінками його позиція залишалася незмінною — очі на рівні грудей тільки груди й обсервували. Причому так фізично відчутно обмацуючи отим чорнилом, що навіть у найнейтральніших пінгвінохолодних дам соски вже на третій хвилині спілкування твердли, у непристойний спосіб напинали тканину ділової блузки чи прострілювали майже наскрізь маленьку чорну сукню від Шанель десь на бенкеті чи коктейлі. Про сексуальний темперамент Робі ходили легенди, про фізіологічні параметри — також, дивувало, як йому вдається залишатися самотнім вовком при такій кількості грошей та закоханих жінок, яким начхати на віддаль від його черевиків до чуба.