Машина Робі виглядала обернено пропорційною зростові — величезний чорний джип. Він підкорював кермо одним пальцем лівої. Силою для своїх сантиметрів він володів неймовірною — Ада не здивувалася б, якби він узяв її на руки і поніс, не захекуючись…
Оце так подумала! Щоб оцей карла взяв на руки? Її, високу, ставну, зі статурою принцеси Діани?
Щоб узяв і поніс… Куди носять жінок на руках? Зазвичай це недовга дистанція — до найближчого ліжка…
Щоб узяв і поніс… Чому ж Робі? Чи їй уже так хочеться, щоб носив, що аж байдуже хто? Ні, не байдуже. Робі…
У ділових колах Роберт Олександрович Ростоцький належав до найвищої вагової категорії — кілька автозаправок — POP, величезний супермаркет майже у центрі і ще два недобудованих у мікрорайонах, завод з випуску мінеральної води, один діючий санаторій і ще один — в проекті. Отакий собі карлик-гігант.
Дивувало, що пов’язує його з пані Аріадною. Подейкували, що він її небіж. Але ніхто не міг пригадати якогось брата, сестру, чи інших родичів самотньої пані. Може, позашлюбний син? Бо чим іще тоді пояснити, що мужик, під яким ходить півміста, кидається на допомогу старшій пані щоразу, як вона його викликає. Не телефоном навіть. Як він дізнається, що її поклали в лікарню чи виписують додому, чи потрібні ліки, чи просто хочеться побазікати — загадка.
Їх пов’язують гроші! Цей геніальний висновок влаштовував усіх і пояснював усе.
— Оце і всі ваші речі? Не густо… — Роберт Олександрович однією лівою підхопив пакети, а правою узяв під руку саму хвору.
Вона сперлася на його правицю так упевнено, що видно було — не вперше. Озирнулася:
— Пані Адо, я чекаю вас завтра о шостій.
Жодних — чи вам зручно, чи знаєте дорогу? О шостій — і крапка. О шостій — і скінчена мова.
Ада довго дивилася з вікна услід цій дивній парі. Знала — вони розмовляють зараз про неї. Тому не здивувалася, перехопивши погляд Робі — він озирнувся і глянув на вікно її кабінету. Гостро, оцінювально.
Розділ V
Сьогодні дощило. Небо над Щастигорою затягнулося хмарою — темно-сіро-синьою, як на грозу. Санітарки у відділі перебалакувалися — до доброго врожаю, нехай дощить, три дощі в маю — і агроном… не потрібен. А минулого тижня землю рясно присипало попелом — люльку курив старий господар гори. У місті уникали називати господаря чортом — непристойно якось, грубо, ще образиться. Він не робив їм нічого поганого, не завдавав клопоту, не коїв лиха — який же він нечистий? Навпаки — безкоштовно, регулярно й екологічно чисто забезпечує поля натуральним добривом, з доставкою додому — сміялися санітарки — здебільшого мешканки околишніх сіл. До того ж, улітку цей дивовижний попіл винищує колорадського жука, тому картопля родить така, що годі шукати кращої. Благодатна земля, золотий край!
Щастигора здіймалася далеко на обрії майже правильним конусом, лише зрізана, недовершено кругла вершина нагадувала — це не звичайна гора, це — гора вогнедишна. Та віночок густого, по-весняному яскраво-зеленого лісу, що закінчувався десь за півкілометра до вершини, запевняв — жодної небезпеки, жодного вогню тут ніхто не знав уже сотні років, ані річка, ані струмочок застиглої лави не засвідчували поганого характеру і схильності до дихання вогнем — ні тепер, ні колись.
Стежки, протоптані юними і не дуже дослідниками природних явищ до вершини, ледь вгадувалися з цієї віддалі. А Панська вулиця з її будиночками-замками видавалася картинкою-ілюстрацією до казки братів Грімм. Отакими вуличками ходять на зустріч із вовками дівчатка у червоних капелюшках, в таких будиночках сплять-спочивають собі в очікуванні принца лінькуваті царівни. Їм би, царівнам, сина-школяра, кімнатку в гуртожитку, зарплату двісті гривень, щойно закінчену дисертацію та науковий відділ, який вимагає раз на три місяці звіту про виконання, отоді б прокинулися без усяких поцілунків!
Але добре, що гора далеченько, що вона — лише символ міста, лише красивий пейзаж за вікном гуртожитку. Хто їх знає, отих принцес — спить-спить, аж раптом гульк — їде хтось на білому коні… І лізе цілуватися, не спитавши згоди. Ще візьме прокинеться — і плюне в очі якомусь нахабі!