— Тепло-тепло, а вітри дмуть зимові, не можна ризикувати здоров’ям, — він виглядав зовсім молодим, цей не за віком серйозний професор. Відчуваючи власну молодість, намагався здаватися старшим, розсудливішим, мабуть, хотів відповідати недавно отриманому званню не лише докторським ступенем, але й зовнішністю і поведінкою.
— Мабуть, досить, погуляли, ходімо, стаття чекає! — Христина не хотіла гаяти часу — а раптом йому здасться, що вона навмисно затримує його своїми розмовами.
— Хіба досить? Давайте хоч до кінця вулиці й назад, бо я і так засидівся за роботою, зовсім не буваю на свіжому повітрі, — знайшов причину довше побути в її товаристві Ярослав.
Христина погодилася… Вона ладна була не до кінця вулиці, а до кінця світу іти біля нього, такого високого, такого красивого, такого надійного-надійного, от воно, те слово! Саме її, оцю надійність, відчувала вона в чоловікові, що йшов поруч, не торкаючись ані її рукава, але повсякчас готовий допомогти, якби вона потребувала цієї допомоги. Навіть образливо — ані хуліганів, від яких можна було б захищати, ані дощу, від якого можна заховати, ані…
— Ой, калюжа!
Христина не помітила не такої вже й глибокої калюжі посеред тротуару і набрала в черевик води. Не через верх, звісно, просто модний довгий носок трохи протерся — і ковтнув мокрого. Ці моднячі черевики — на один сезон.
— Що трапилося? — схвилювався Ярослав Богданович.
— Ні… нічого, — не могла признатися у тому, що її взуття потребує послуг скоріш смітника, ніж майстра.
— Це я винен! Треба дивитися, куди ведеш дівчину! — зітхнув Ярослав. — Ходімо назад, щось наша прогулянка не дуже вдала.
У під’їзді, де винаймав квартиру профессор Привроцький, як у багатьох радянських під’їздах, світло горіло хіба удень. Куди надвечір зникали лампочки, не зміг би відповісти жоден агент КДБ.
— Обережно, сходи, — Ярослав Богданович так делікатно, майже непомітно підтримав Христину за лікоть, що у неї виникла гіпотеза про причетність професора до справи зниклих лампочок не лише в під’їзді, але й на ліхтарях.
В акуратності прибирання холостяцького помешкання чітко вирізнялися дві особливості — прагнення довести, що без жінки він чудово дає собі раду, і абсолютна очевидність того, що цієї ради він дати собі абсолютно неспроможний.
Чоловіча спроба додати помешканню затишку, прикрасивши стіл паперовими серветками, ці заздалегідь приготовані горнятка, чайник, цукерничка і навіть коробка дорогого шоколаду — все свідчило про ретельну підготовку до цього візиту. Це розчулювало. Він славний, цей Славко. І студенти його люблять. Вони самі любили — викладав у групі, де вчилася Христина.
За галицьким звичаєм, заходити до помешкання у взутті не пасує. Як не намагалася вона зняти черевики потай і швидко всунути ноги у капці для гостей, нічого не вийшло, помітив:
— Ви промочили ноги через мою необачність! Ні-ні, не ховайте! Давайте посушимо!
Увімкнув обігрівач, який світився, немов камін і грів легенько, не обпікаючи.
— Давайте сюди ніжки, Христенко, — підсунув ближче до крісла. — Замерзли! І це зараз, навесні! Ви запевняєте, що взимку не було холодно? Мені здається, що це просто безсовісна бр… вибачте… неправда!
Оглянув із виглядом господаря її черевики:
— Ну от, так я і знав! Ось у чому справа!
— Не зачіпайте моїх черевиків! — спаленіла від сорому Христина. — Яке вам діло до мого взуття! Може… може, мені отак подобається!
— Знаю я, знаю, що вам подобається, — заспокійливо узяв її руки в свої Ярослав Богданович. — Сам вчився, сам отримував аспірантську стипендію. І вагони на станції розвантажував. Все добре пам’ятаю. А у вас іще й син.
— Миколка…
— Миколка… — повторив задумливо.
Христина перебила його думку, яка могла зараз вилитися у щось образливе для неї:
— То як моя стаття? Мені потрібна ще література, тієї, що ми знайшли минулого тижня, мало…
— Стаття? А, стаття… От вона, ваша стаття. Готова, надрукована, вже навіть з печаткою наукової частини, бракує лише вашого підпису і підпису керівника дисертаційної роботи.
— Як це розуміти? — розгубилася Христина. — Звідки вона взялася?
— Я дописав. Передрукував з вашого чорновика. Додав іще кілька літературних джерел. Ви ж не сумніваєтеся у моїй спроможності написати кілька слів щодо розладів функції щитоподібної залози, навіть якщо це стосується вагітних? До того ж, ви ласкаво включили мене до співавторства. А співавтор має право… Ось стаття, цілком досить для вашого журналу.
— А печатка?