— Зайшов у справах до наукового відділу, чому б, думаю, не зробити ще однієї роботи? Вам же далеко йти з вашого пологового в адмінкорпус, правда?
— Я… я дякую вам щиро, Ярославе Богдановичу, але не треба було…
Христина говорила все, що в таких випадках говорити належить, а сама майже мліла від задоволення — він незвичайна людина, цей Ярослав! Він сам дописав її статтю, сам набрав, роздрукував, сам виконав оту марудну і принизливу процедуру збирання підписів та печаток, без якої статтю не візьмуть до друку! Він наче знав, як вона ненавидить оті візити до адміну! Як не переносить оті занудні обличчя начальників та начальничків. І навіть більше начальничків, аніж начальників великих. Бо начальник хоч насправді щось може і має право. А оті мізерні, дрібні клерки, які лише підлизують і підлизуються, лижуть і зализують — вони ж нічого не можуть і права не мають могти, але пихи — більше, ніж у павича в шлюбний період.
Але найбільш ображало те, що в адміністративному корпусі чомусь люди переставали вітатися один з одним. Навіть якщо привітаєшся першим — немає гарантії, що отримаєш у відповідь бодай скупенький «Дбр днь». Усі, причетні до керівних функцій, ходили гордо, замітали хвостами паркет, а задертими носами збивали лампочки на стелі. Мабуть, тому тут завжди панувала напівтемрява. А ще — дивувала метушня, яка зчинялася, коли коридором проходив ректор. Навіть коли він ішов собі у найбанальнішій справі, довкола шикувався почт, як при царській персоні. Причому ніхто не мав права наближатися до шановного Георгія Григоровича ближче, як на два кроки, тому його крихітну постать завжди оточувала «зона відчуження», а довкола, на безпечній віддалі юрмилися, напівзігнувшись, начальники більшого рангу, а в зовнішньому колі — підлеглі отих начальників. Цю сувору ієрархію ніхто не мав права порушити.
Христина в душі підсміювалася над цими порядками. Ну, царський двір — цариця з фрейлінами, і шлейф кожної відміряний до сантиметра, аби не був довшим, аніж за рангом належить! Картинка видавалася їй кумедною і схожою на малюнок з підручника акушерства: яйцеклітина, оточена прозорою оболонкою, яка називається «зона пелюціда», а довкола — шар гранульозних клітин. От тільки щодо яйцеклітини усе навпаки — вона велика, найбільша з усіх клітин людського організму, а «тека гранульоза» — маленькі, крихітні клітинки, що оточують свою царицю, забезпечуючи їй живлення і захист. Їхня ж «яйцеклітина» — ректор — маленький, майже карлик, а оточення — хто середній на зріст, хто маленький — високих просто немає, були, але невідомо куди поділися. Дивна така гранульозна оболонка… І ще цікаво — чомусь усе оточення ходить зігнувшись, так, наче у пояс кланяється. І виходить, що ректор-карлик вищий за всіх.
Їй так важко було стримати сміх, коли вся ця кавалькада прокочувалася сходами! І кланятися не могла. Не могла змусити себе зігнутися, хоч знала — треба. Тому й обминала десятою дорогою адміністративний корпус, особливо якщо навпроти дверей стояв величезний чорний ректорський джип.
— Дякую вам іще раз, Ярославе Богдановичу. Просто гора з плечей упала. Я не так про статтю, як про необхідність збирати печатки. Ви мене розумієте, правда?
Він розумів, ще й як розумів! Як було йому, з його богатирською статурою, згинатися перед царським почтом? А він не згинався. Тому й не ходив в улюбленцях. А навіщо? Відомий у країні науковець, його слово має вагу, його праці читають і вивчають, що йому заподіє якийсь Потурайко? Христина аж озирнулася, щоб пересвідчитися, що її думки ніхто не почув. Не виключено, що в їхньому університеті не тільки стіни мають вуха, але й власні вуха можуть підслухати власні думки і переповісти десь отам, де радо такі доповіді вислуховують.
— Сама собі не вірю, — продовжувала Христина, — невже кінець? Невже залишився тільки офіційний захист?
— Христинко, якщо дозволите, я надішлю статтю сам. Так швидше надрукують. Мене там трішки знають…
— Я не наважувалася просити… Дякую вам, величезне спасибі!
«Мене там трішки знають» означало, що професор Привроцький є членом редакційної колегії і рекомендовані ним статті друкуються поза чергою. А часу залишалося обмаль.
— Коли у нас планується офіційний захист? У травні? — Ярослав Богданович перепитав просто так, задля годиться, бо ж сам вичитував автореферат, а там на другій сторінці вказується дата захисту. — Тоді ми чудово встигаємо. З вересня розпочнете самостійну працю на кафедрі.
— Сама не вірю… А раптом не захищуся? А раптом…
— Так не буває, — заспокоїв професор. — Жодних — «а раптом»! Чого б оце — «не захищуся»? Все буде гаразд.