Його голос, його погляд заспокоювали, додавали упевненості. І чого він носиться з її роботою, мов із писаною торбою? В самого дисертантів — хоч греблю гати! І дисертанток… Вона б іще зрозуміла, якби справа вирішувалася «через постіль», нічого дивного, за кожну послугу є своя плата, але ж ці вечори за комп’ютером хоч і зблизили їх на віддаль спільної справи, анітрохи не відчинили дверей до спальні. Дивний він, цей Славко. І жодної чутки про якісь шури-мури зі студентками чи аспірантками про нього ніхто не чув. Мабуть, так залила йому сала за шкуру дружинонька, що забути не може. Чи любить її досі — таке теж буває. Невеличке місто, тут усі про всіх усе знають. І навіть про те, що Христина приходить вечорами до самотнього чоловіка, вже пішло шу-шу… Звідки? Хто бачив? І яке кому до того поросяче діло, що самотня жінка і самотній чоловік зустрічаються собі, хай навіть і у ліжку!
Якби вони знали, наскільки Христина далека думками від того, що мають на увазі довгоязикі кумасі, нашушукуючи одна одній про ці зустрічі! Усе, що знаходиться за дверима спальні, міцно зачиненими, до речі, у цій скромній квартирі на дві кімнатки, настільки чуже й огидне душі і тілу Христини, аж годі повірити! Так, вона сучасна, ще молода і, кажуть, вродлива жінка. Так, вона мала досвід заміжжя, так, народила сина. Але жінкою від того стала не більше, аніж… тарілка, в яку щодня накладають смачні страви, стає гурманом. В заміжжі вона здавалася собі і насправді була отакою тарілкою, склянкою, звичайнісінькою посудиною з людської плоті, якою чоловік користується задля того, аби налити приготовану не для неї, а для нього, тільки для нього страву! Вона запізно це зрозуміла, але змінити вже нічого не можна було — опинилася за краєм світу, у повній його волі. До того ж, цей сон тіла нічого для неї не означав, анітрохи не заважав, навпаки, зараз здавався корисним.
— Я проведу вас, Христинко, — подав їй плаща професор.
Вони вийшли на вулицю, освітлену лише місячним сяйвом.
Ярослав зігнув руку у лікті:
— Тримайтеся, а то знову знайдете калюжу!
Ох уже ці науковці! Неодмінно мусять обгрунтувати будь-яку, навіть найочевиднішу, тезу. Причину їм треба, щоб узяти жінку під руку. Обгрунтування, дослідження — контрольна група: скільки жінок із тих, що тримали чоловіка під руку, втрапили в халепу, а скільки — у відсотках — із тих, що самотужки долали дистанцію? Ґрунтовний аналіз — чому, навіщо, хімічне дослідження води в калюжі, обстеження тих, що намочили ноги — з віддаленими наслідками. А вже потім — практичні рекомендації: тримайтеся, чорнобриві, хапайте попід руки нежонатих професорів, щойно трапляється нагода, тільки це гарантує вам безпеку і безліч благ у житті! І навіть не думайте такої місячної ночі блукати вулицею у гордій самотині — нічого доброго, окрім спаду народжуваності, а відтак безробіття серед ваших колег-акушерів це не принесе!
Наукові розмірковування перервало чиєсь стримуване покашлювання. І хто б оце посеред ночі? Христина озирнулася.
За ними, намагаючись сховатися за деревами, тихо ковзала чиясь тінь — наче жіноча. Ярослав також озирнувся.
— Хто це? Не спиться, мабуть, уночі, зі старими людьми так буває… — поспівчувала Христина.
Славко зітхнув — якби ж то! Йому ця тінь добре знайома! Колишня теща! І вона тут не просто так! Це вже утретє. Минулого тижня, коли Христинка приходила, він здивувався — що треба Єві Апполінаріївні отут, так далеко від їхнього дому? Може, до кого в гості ходила і засиділася? Подружку собі завела в їхньому будинку? Та зустрівши її тут удруге і втретє зрозумів — вистежує, стара, його вистежує! Питання хіба — навіщо? Що їй до нього тепер, через багато років після розлучення?
Він так добре знав усі її штучки — відворожування, приворожування, нескінченні карти, трави, зілля, нитки, волосини, увесь відьомсько-знахарський арсенал… Не вірив, але зачіпало. Почувався, мухою в павутинні, ці заговори-приговори якось таки та й діяли, мабуть. І в тому, що він пішов від Ади, немала заслуга тещі. Чого ж вона хоче тепер? Досягла, чого хотіла, чому ж тепер вистежує, шпигунка місцевого розливу!
Студентський гуртожиток, де один поверх займали аспіранти й молоді викладачі, знаходився неподалік. Іншим би разом зрадіти, та не тепер — всього кілька хвилин вдалося відчути легенькі пальчики Христинки, які майже й не торкалися рукава отого товстого, мов скафандр, пальта. Він був лихий на оте тепле, ще майже зимове пальто, в якому було так затишно зараз на прохолодному вечірньому вітрі, лихий тому, що тоненький плащик, мабуть, зовсім не грів Христинку, і вона тремтіла. Так хотілося загорнути її, таку беззахисну, таку тендітну, у величезну пухову ковдру, і колисати, дихаючи кудись, де сходиться шийка і ключиця…