— Ну от ми і прийшли, — Христинка звільнила руку і вибачилася поглядом: — Миколка чекає.
За галицьким звичаєм професор церемонно підніс її пальчики до вуст. Поглянув услід і дорогою додому ніс присмак прохолоди і ледь чутних парфумів, який залишився після отієї солодкої секунди.
Як часто повторювала йому Ада дуетом із тещею — «Несучасний ти, Ярославе, несучасний!» Може, й так воно. І нема в тім біди. Якщо сучасність полягає в тому, аби плигати до ліжка на другій хвилині знайомства або «займатися любов’ю», не спитавши імені — то хай їй грець, такій сучасності. А він сьогодні зробив величезний крок на шляху сексу — поцілував пальчики, ніжніших за які немає на світі. Про інше — потім. Про інше поговоримо тоді, коли під ногами виявиться не хистке, а певне — власний будинок, куди можна привести молоду дружину. Як там у пісні? «Постав хату з лободи, а в чужую не веди»… І далі — «Чужа хата такая, як свекруха лихая». Якими бувають лихі свекрухи, йому спізнати не довелося, а от всі анекдоти про тещу, які доводилося чути, видавалися створеними про його власну, єдину й неперевершену Єву Апполінаріївну.
І чого б оце старій пательні вештатися поночі біля його хати?
Вистежує.
Що задумала?
Розділ VІ
— Обережно, моя пані…
— Не хвилюйся, Робі, все гаразд. Ти занадто хвилюєшся. Це так… це так по-людськи… — чорні очі зустріли погляд таких самих чорних, у віночку густих коротких вій, пронизливо-уважних, схожих на якийсь лазерний пристрій для націлювання чи прицілювання, очей.
— А я — людина. Може, не така, як інші, але ніщо людське мені не чуже. Тому я хвилююся. Може, вам краще прилягти? Давайте отут, на дивані у вітальні.
— Ні, краще проведи мене нагору, до мого ліжка.
Ці широкі сходи нагору, вкриті килимом, який був таким же новим, як багато років тому, вона завжди долала легко, не помічаючи. Але сьогодні знадобилася допомога:
— Я стала зовсім немічною… Це так… цікаво… Почуватися старою і немічною, нарешті, проживши таке довге, таке безкінечно довге життя…
Зітхнула.
— Ти приніс?
— Звичайно!
Можна було не запитувати. Він ніколи нічого не забував, ніколи не запізнювався, ніколи не підводив, ніколи не порушував обіцянок. Але, звісно, тільки стосовно неї і своїх обов’язків перед нею.
— Де узяв? — пані Аріадна недовірливо покрутила в руках кольоровий пакетик.
— В супермаркеті. Екологічно чисто і точно дозовано, навіть зважувати не треба…
— Ти бач… Колись доводилося всі гори облазити чи на мітлі літати до Індії, а тепер — ласкаво просимо, в супермаркеті, явно-людно, будь-хто може купити!
— Будь-хто може, але не будь-хто знає, навіщо, куди, скільки… Навіть я не знаю…
— Бо тобі не треба. У тебе, мій хлопчику, свої обов’язки, і ти їх виконуєш зразково. Навіщо тобі знати зайве? Велике знання — великі печалі… Проведи мене нагору, сама не подужаю…
Архітектор, що будував колись цей схожий на маленький замок будинок, був, мабуть, не без химерій, бо де ж таке бачено, аби замкову башту приточити не до фасаду, щоб дивилася на вулицю, на людей, а кудись у глибину, і всі три вікна півколового еркера зорієнтувати у бік гори! Дивний будинок. Башта знаходилася просто над спальнею, і діставатися туди доводилося гвинтовими сходами — не надто крутими, але завузькими для того, щоб могло іти двоє.
— Проведи мене, Робі… Я знаю, що не можна. Сама не дійду.
У кімнаті, що ховалася за важкими дубовими дверима, йому доводилося бувати всього раз чи двічі, і теж за особливих обставин. Обставини цього дня не просто особливі — екстраординарні. Такого на його пам’яті ще не було. Втім, що таке — його пам’ять? Це мить у житті Його Пані. Всього лише короткий відтинок, упродовж якого йому дозволено супроводжувати, охороняти, допомагати її земному тілу.
Кімната нагорі видавалася звичайнісінькою собі бібліотекою. Трішки старовинного ґатунку, як на його смак. Важкі дубові двері, важкі дубові полиці. Камін, два крісла з такими ж дубовими лапами. Столик між кріслами, посередині — інкрустоване коло. Воно, здається, повертається. Книжки у шкіряних палітурках. Просив колись одну почитати. Глянула так, що зрозумів — вони тут не для того. Глуха стіна з каміном обернена до вулиці, її прикрашає лише фігурна, візерункова кам’яна кладка. А вікна виходять на Щастигору. Звідси вона здається зовсім близькою, на віддалі простягнутої руки. Дивно, наче й поверх не дванадцятий, наче сходи всього у десяток-другий східців, а виглядає так, ніби ця кімната десь окремо від будинку — високо-високо і близько-близько.