Мансі, вихована індійська дружина, поводилася скромно, мило усміхалася і в жодний спосіб не заважала спілкуванню чоловіків. Її терпінню не було меж. Зате Софія не могла знайти собі заняття. Тому увага Георгія Григоровича, хай навіть якась оригінальна у своїх виявах, за цих обставин виявилася необхідною.
— Чи любите ви справжнє французьке шампанське? — у високому тонкому келиху переливався ледь золотистий напій.
Пасувало впасти у дикий захват — ах, шампанське, ах, французьке, ах, задурно, ах, досхочу, але Софія не надто полюбляла цей кислий понад міру смак брюту. Плебейство, звісно. Вишуканим знавцям тільки це й до смаку, але куди його, смак, вихований на «Советскому полусладкому», подінеш?
Здивувало й те, що в руці Георгія Григоровича виблискував кришталем лише один келих, тому викликало запитання — збирається він випити вино сам чи пропонує Софії? А може, ступінь їхньої близькості сягнула аж до того, аби причащатися з однієї склянки?
— Якщо любите — то он там, на тому столику…
Ґречність такого способу пропонувати напій викликала запитання. Софія ступила ці кілька кроків до столика, узяла келих. Намагалася пити і не кривитися. Це майже виходило. Зате напою вистачало на всю перерву. Цей Георгій Григорович — дивний чоловік. Але він тут — єдиний з України. Йому нудно самому. Софії теж нудно… От і доводиться пити цю кислючу нудьгу із кришталевих келихів.
— Оресте… — намагалася Софія вивести чоловіка зі стану занурення у лондонські спогади, які оживали у розмові з Данішем занадто жваво навіть серед темпераментних італійців.
Вона потинялася знічев’я між столиками медичних та фармацевтичних компаній, які рекламували свою продукцію. Узяла кілька англомовних буклетів. Якась балакуча італійка узялася розповідати про чудодійні властивості препарату, назву якого з першого разу вимовити виявилося ще важче, ніж заповітне «Георгій Григорович». Софія терпляче слухала, чемно кивала головою і посміхалася. Наприкінці спічу отримала буклет, блокнотик з назвою препарату на кожній сторінці, ручку та коробочку із вологими стерильними серветками, також прикрашену назвою панацеї від усіх хвороб. І правильно, молодці італійці. Адже буклет зазвичай проглянуть — і відкладуть у папочку, куди заглядають рідко або ж ніколи, а коробочку лікар залишить на столі, витиратиме серветками руки і час від часу назва препарату опинятиметься перед очима. Ото й запам’ятає. І хворому призначить. А побачить добрий ефект — то й іншим. Отак вона, реклама, повинна діяти. А слова що — повітря, прилетіли — полетіли. На голову бідолашного лікаря щодня стільки інформації сиплеться, що…
Софія відчула себе чужою тут, поміж цих заклопотаних людей. Вони — лікарі. У них — хворі. А їй ці серветки, власне, ні до чого. І цей препарат ні до чого, хоч, мабуть, для лікування інфекцій придався б і в гінекології. А що вона, на кухні руки оброблятиме до стерильної чистоти?
Горло стиснуло гірким жалем. Ці два роки поруч з Орестом вона провела у солодкому сиропі милих домашніх клопотів, під його крилом і на його крилі. Власне, у неї тепер немає іншого життя, окрім його життя, його інтересів. Якось непомітно сталося, що мед медового місяця розтягнувся на роки. Вона засинала на його плечі і прокидалася, відчуваючи його руку, вона жила ним і для нього, і знала — він повний нею так само, як вона ним. Мабуть, це називається жіночим щастям. Цього їй завжди бракувало, і тепер доля наче прагнула компенсувати втрату.
Але набуваючи, ми неодмінно втрачаємо. Мусимо поступитися чимось менш важливим. Софія поступилася роботою. І не те щоб у Києві неможливо було знайти працю для гінеколога — приватних кабінетів вистачало. Попервах навіть попрацювала в медичному коледжі, щоб спілкуватися зі студентами. Та робота тривала до першого конгресу. Орест нізащо не хотів їхати сам. Довелося відпрошуватися на тиждень. Потім ще. Потім вирішила звільнитися. Директор запевнив, що дасть їй години за першим же бажанням. Та все якось руки не доходили. Якось відкладалося — завтра, завтра. А потім стало ліньки визволятися з полону теплого м’якого побуту — кухня, телевізор, перукарня, масаж, візаж…
Софія виправдовувалася сама перед собою — вона професійна письменниця, вона пише. За цей час написала новий роман. Особливий, незвичайний, не такий, як попередній. Але нікому, навіть собі не признавалася — роман закінчено, а новий починати просто ліньки. Не хочеться. Навіщо? Хіба їй потрібні гроші? Хіба чоловік не забезпечує її усім необхідним і надмірним? Хіба не розманіжує подарунками? Хіба не возить по світу на отакі поважні наукові зібрання, де можна і людей побачити, і себе показати, і міста подивитися…